– И! И! И! – промимрив Никодим, розвівши руки.
– Світ великий, – перевела Степанида і додала від себе: – Усім місця стане.
Данило відчув, як у горлі розбухає гарячий клубок, а в очах закипають такі ж гарячі сльози. Щоб голос не здригнувся зрадницьки, він пройшовся по кімнаті із закладеними за спину руками, потім сказав:
– Ось що, Никодиме. Якби я був не князь, то став би на коліна і вибачення попросив…
Никодим заперечливо замукав. Данило звів руку, закликаючи мовчати і слухати.
– Встав би на коліна, – продовжував він розмірено і чітко, – але мені не можна. Соромитися своїх вчинків можна, а показувати це – ні. Відповідь тримати буду перед Усевишнім, коли покличе. Доти я сам собі суддя…
«І кат», – подумав він, проте вголос цього не вимовив, а сказав так:
– Ти залишайся, писарю. Я бачу, у тебе нові руки виросли. – Він повернувся, кивнувши на Степаниду. – Займайся, як раніше займався. Книги перебирай, пиши літопис. Та хоча б у голові, якщо писати не вдасться.
– О, у, а, – сказав Никодим.
– Він каже, що вийде, – переклала Степанида.
Данило кивнув:
– Я зрозумів. І я радий цьому. – Уперше за весь цей час він подивився писареві в очі, прямо і невідривно. – Тепер мені легше буде.
– Мені теж, – відповів на це Никодим.
Не словами, а як умів. Але цього було досить.
Відвівши погляд, князь Данило Галицький швидкими кроками вийшов з кімнати.
XIII
Мир і війна
Перше, на чому наголосив митрополит Кирило, зустрівшись із князем Данилом після тривалої розлуки, це: «Господи, постарів же як!»
Вони майже не спілкувалися відтоді, як у Галичі побували папські легати. Тоді, у запеклих суперечках, Данило доводив, що об’єднання церков дозволить намертво прирости до Риму, а вже він-то Русь не дозволить образити. Кирило сердився, доводив зворотне, закликав зберегти православну віру, яку вважав єдино можливою. Так і розсварилися. Відтоді Данило і сам змінив ставлення до Інокентія, розкусив його хитру політику. І все ж гордість не дозволяла йому закли´кати митрополита до себе й визнати помилку. Так і розійшлися їхні шляхи. Кирило наважився приїхати, коли дізнався, що Папа до князя чергового легата посилає, прусського архієпископа Альберта. Знову, значить, переконуватиме князя урочисто відректися від схизми та присягнути Римській церкві, скоритися її владі.
Про це і завів Кирило розмову, коли вони розташувалися на великій терасі під вечірнім небокраєм, одна половина якого вже була охоплена густою нічною синявою, а друга все ще палала західним багрянцем. Пили липовий відвар, пригощалися бурштиновим медом, що спливав зі стільників.
– Даниїле, – почав митрополит, переінакшуючи ім’я князя на біблійний манер, – я приїхав, щоб нагадати тобі: тільки одна віра об’єднає Русь. Вона ніби стрижень, на який нанизані князівства. Прибери – усе розсиплеться.
– Усе давно розсипалося, – заперечив князь, кривлячись, ніби не солодке їв, а гірке. – Київ, Володимир, Псков, Новгород… Усі самі по собі.
– Так збирати, збирати воєдино треба!
– І разом із ними по-тартарськи говорити? Ні вже, святий отче, ми краще відокремимося, ніж під Батиєву дудку танцювати спільно. Мені такий хоровод противний.
– Згадай, Даниїле, як Христос учив, – сказав Кирило. – Богу Богове, а цісарю цісареве. Інші князі данину Орді платять, зате віри істинної дотримуються. Під покровом Грецької церкви.
– Грецька, Римська… – Данило знизав плечима. – Бог же один.
– Один-то один, та не всі йому правильно моляться…
Розмова на цю тему могла затягнутися надовго, а князь уже втомився від безпредметного спору. Час від часу йому доводилося стискувати щелепи, щоб не образити митрополита позіханням.
– Не турбуйся, владико… – Данило навмисне використовував це звернення, щоб полестити співрозмовникові. – Рим більше мене не приваблює. Відмовився Інокентій від хрестового походу. Жодної допомоги від нього не було і не буде.
– Ось і добре, – сказав Кирило голосом не менш солодким, ніж мед, яким він пригощався. – Отже, відмовиш Папі?
Замість того щоб дати пряму відповідь, Данило вдався до улюбленого виверту церковників: пустився в міркування на зовсім іншу тему.
– Нам без підтримки із заходу не вистояти. І ось я думаю, владико, чи угодний небесам шлюб, укладений не так по любові, як із розрахунку?
– Не зрозумів, – зізнався спантеличений митрополит.