– Надумав я Лева одружити з дочкою короля Бели, – пояснив свою думку Данило. – Ми вже їздили на оглядини, проте не доїхали… – Спогади відбилися на його обличчі тінню. – Нині король лист надіслав, запитує, коли ж молодих зведемо. Лев упирається: не хочу, мовляв, одружуватися з угорською принцесою, у нас дівчата гарніші! Ось я і сумніваюся, чи правильно роблю?
Митрополит Кирило, незважаючи на простецьку зовнішність – відтягнуті донизу водянисті очі, кирпатий ніс, розпливчасті губи – був непростим. Він теж намагався розмову спрямувати в те русло, яке йому було зручніше. Витираючи рушником вуса і бороду, він сказав:
– Богу угодно, щоб батьки за дітей вирішували, з ким одружуватися, за кого заміж віддавати.
– Благословляєш, значить?
Кирило хитро примружився:
– Це залежить від того, яким обрядом сина вінчати станеш. Дружині належить в чоловікову віру переходити, а не навпаки. Що скажеш?
Данило усміхнувся.
– Умієш ти свого добиватися, святий отче.
– То не я, – відповів Кирило, усміхаючись в бороду. – То Господь через мене діє. Я лише знаряддя в руках Його, смиренне і покірливе. То яким обрядом вінчати Лева будеш?
– Нашим, – відповів Данило серйозно. – Православним.
– Ну і в добру путь. – Кирило перехрестив його.
Більше вони не розмовляли про церкви і віру, але зрозуміли один одного без слів. Відразу після відбуття митрополита в Грецію Данило покликав до себе сина і велів готуватися до поїздки в Угорщину.
На цей раз супроводжував їх такий великий загін, немов їхали вони не на заручини, а на війну. Окрім того, на кордоні з Угорщиною зустріли їх важкі лицарі на могутніх конях, накритих однаковими чорно-червоними покривалами. Вони супроводили гостей до Будайського замку, всередині якого містився не тільки палац, а й невелике місто з червоними черепичними дахами, храмами, вузькими вуличками і ринковою площею.
– Облогу сподівається витримати Бела, – прошепотів Данило синові. – Але не дуже, раз доньку за тебе віддати квапиться. – Породичатися хоче.
Лев покосився на споруджувані кам’яні стіни, що дуже відрізнялися від земляних валів із тинами, і сказав:
– Я про таке ж місто мрію, батьку. Ось велика сила!
– Буде в тебе місто, сину. Найкраще у всій Європі. Твоїм ім’ям назвемо.
Лев усміхнувся, але тут же насупився.
– Це ти говориш, щоб я одружуватися не відмовився.
– Несправедливі слова твої. Місто побудуємо. Але й одружитися треба. Цей союз нас підсилить дворазово. Бери приклад з Анни, сестри своєї. Пішла за Андрія Суздальського не з любові великої. Русь того потребує. Вона зараз вся в наших володіннях уміщується. Ми зберегти її зобов’язані.
Лев скривився досадливо, але промовчав. Це означало, що він уже погодився, хоч і бурчить. Данило непомітно перевів подих. Він до останньої хвилини не знав, як поведеться норовливий син. А раптом поверне коня і галопом додому? Тепер стало зрозуміло: не підведе. Дуже вчасно місто йому було обіцяне. І тут, в Будаї, Лев міг на власні очі побачити обриси своєї мрії.
Всюди метушилися працівники, прибираючи сміття, мостячи дороги, копаючи рови. Вежі піднеслися так високо, що дружинники, задираючи голови, губили шоломи.
Палац був обнесений другою стіною з відкидним мостом і масивними воротами. За ними гостей зустріли придворні Бели. Був урочистий прийом, потім бенкет, під час якого Лева посадили з манірною, худорлявою Констанцією. Поки обом підливали вина і пригощали гострими стравами, що розігрівали кров, король поговорив із Данилом про здоров’я і погоду, а потім запитав прямо:
– Зізнавайся, Даниле, помсту готуєш?
Очі його запитливо вп’ялися в гостя.
– За що мені тобі мстити? – Данило стенув плечима, не перестаючи сьорбати з кубка. – За те, що на землі мої зазіхав? Так то давня справа, брате. Навіщо б я стільки років чекав?
– Кажуть, у тебе з Батиєм таємна змова. Що ворожнечу ви вдаєте тільки, а насправді…
Не доказавши, Бела жадібно осушив свій келих.
Данило відшукав поглядом сина і попросив:
– Підведись, сину.
Дивуючись, Лев піднявся з крісла. Французький камзол із найтоншого блакитного оксамиту облягав його стан, на горлі і зап’ястях пінилися батистові мережива.
Данило показав на нього:
– Ось тобі застава моєї дружби, Бело. А твоя застава поруч сидить. Якщо дітей одружимо, то хіба здійматимемо зброю один проти одного?
– Ніколи! – вигукнув угорський король. – Клянуся!
Зазвичай він добре говорив по-руськи, але від хвилювання став сильно перекручувати слова, роблячи їх майже нерозбірливими. Проте князь Данило його чудово зрозумів.