– І я клянусь, – голосно промовив він. – Глянь, як багато свідків наших добрих намірів. Невже ми захочемо здобути славу шахраїв?
Він простягнув руку, яку король Бела тут же обхопив обома долонями. Так було укладено цей взаємовигідний союз – політичний і сімейний. Ті, що сиділи за столом, вітали рукостискання двох володарів гучними криками і передзвоном чарок. Угорія і Русь, нарешті, покінчили з багатовіковою ворожнечею.
– Чи задоволений ти, батьку? – запитав Лев тієї ночі, коли, втомлені від пиятики, вони усамітнилися у своїх покоях.
– Я пишаюся тобою, мій сину, – сказав Данило з почуттям.
– Спасибі на доброму слові. Але оцет від похвали солодший не стає.
– Скоро і мені оцту сьорбнути доведеться.
– Як? – здивувався Лев. – Ти теж, батьку?
– Одружуся, – підтвердив Данило. – Угорщини замало буде. Хочу підтримкою Литовії заручитися.
Відразу після вінчання Лева і Констанції Данило прибув із візитом до литовського князя Міндовга, щоб просити руки його племінниці, Марійони. Зустріч відбулася в замку біля річки Латава у присутності братів Марійони. Щоб справити враження, галицький правитель з’явився до них у всій пишноті: з кінними і пішими дружинами, прапорами і трубачами. Міндовгу треба затямити, що союзу з ним шукає не якийсь дрібний удільний князьок, а справжній король Русі.
Військо Данила вражало. Ратники дотримувалися строю, тримали списи під однаковим кутом, їхні начищені шоломи і лати виблискували на сонці, різнобарвні щити служили не тільки для захисту, але також як знаки розрізнення. Попереду їхав Данило, незважаючи на роки, виглядав молодецьки: каптан із золотими застібками, гарні чоботи, висока шапка, облямована соболиним хутром. У такому вигляді постав він перед юною Марійоною і домігся її прихильності, виявленої аж ніяк не тільки ради державних інтересів.
Правду кажучи, Данила вона теж не залишила байдужим. Ніколи раніше не бачив він у дівчат такого білого волосся, під яким заманливо і хвилююче рожевіла шкіра. Вії та брови Марійона зафарбовувала тушшю, але можна було не сумніватися, що вони в неї теж солом’яно-білі. Як і все інше.
Весілля відгуляли через місяць, коли Міндовг із братом Товтівілом і племінницею приїхали в Галич з візитом у відповідь. Під час застілля Данило все уявляв, як побачить уночі молоду дружину в усій її голій пишноті. Коли ж це сталося, він ледь зумів приховати гримасу розчарування. Марійона була не тільки білява, але і веснянкувата – від ніг до шиї. Плечі, спина, груди, стегна – усе було немов посипано крихтами житнього хліба.
Побачивши, як погасли азартні вогники в очах чоловіка, Марійона спробувала виправити становище, демонструючи всякі штучки, яким навчили її спеціально найняті баядерки. Цим вона зіпсувала все остаточно. Данило недолюблював жінок, досвідчених у коханні. Йому подобалися дівиці цнотливі, боязкі, сором’язливі. Друга дружина виявилася цілковитою протилежністю такому образу.
Отримавши своє, він сухо попрощався і залишив спільну опочивальню.
На ранок Марійона з тривогою заглядала в обличчя чоловіка, позбавлене будь-якого виразу. Він поснідав з нею сиром, попив молока і поїхав у своїх справах. Нових спільних сніданків не було. Ночей теж. Марійона написала відчайдушного листа батькові, благаючи забрати її з Русі, проте не надіслала його. Вона встигла покохати Данила так, як не любила ніколи і нікого раніше. Його відчуженість розривала їй серце. Вона не розуміла причини такого холодного ставлення. Чим вона не догодила своєму чоловікові, своєму пану? Чому він більше не дивиться на неї з колишнім захопленням? Як міг він відкинути її витончені ласки?
Відповідей на ці запитання не було. Марнуючи час, литовська принцеса годинами бродила по двору і кімнатах, вишивала або просто спостерігала за цими дивними руськими, багато звичаїв яких були їй вдивовижу.
У всіх будівлях, у княжому палаці вікна були невеликі, а двері низькі. Віконниці, лиштви та схили дахів прикрашали різьблені зображення сонця, квітів і дивовижних птахів з людськими обличчями, ніби на Русі проживали язичники, які не знають хреста. І все ж таки люди тут були дуже побожні, постійно хрестилися і передні кути їхніх хат займали ікони. Дивувала велика кількість дерев’яного посуду замість глиняного або скляного, до якого звикла Марійона на батьківщині. З дерева, втім, вирізували майже всі предмети побуту. Навіть у розкішних, за тутешніми мірками, хоромах князя було не так вже й багато кованих або ліплених виробів.