Не витримавши, Степанида пирснула, але швидко опанувала себе і продовжила розповідати рецепт чарівної мазі. Під кінець вона перейшла на такий тихий шепіт, що якби хтось захотів підслуховувати, то до нього долинули б лише окремі слова – догола… сметана… чорна кішка… опівночі… – та така інша нісенітниця.
Дослухавши, Марійона із сумнівом покрутила головою.
– Ну, не знаю… А якщо вона не захоче?
– Хто не захоче? – не зрозуміла Степанида.
– Кішка.
– Сметану?
Зрештою сумніви Марійони були розвіяні. Настав час тривожних очікувань. Місяць щербнув так повільно, що хотілося полетіти до нього й відкусити зайве. Часом Марійона відчувала себе відьмою, яка готується до якогось чаклунського обряду. Але це її не зупиняло. Найстрашніше для неї було б виявити, що все зосталося як і раніше. Вона позбулася б веснянок разом зі шкірою, якби це допомогло їй звабити Данила.
Як це часто трапляється, усе виявилося простіше, ніж малювала уява. Настала і закінчилася найчорніша ніч місяця. Марійона задрімала лише під ранок, прокинулася з першими променями сонця і довго лежала, не наважуючись підняти ковдру. Нарешті вона зробила це, сіла, оглянула себе і знову впала на подушку. Серце її билося так сильно, що тряслися груди.
Веснянки стали такими блідими, що їх було майже не видно! Залишилося якимось чином показати це чоловікові.
Заманити Данила в спальню виявилося важче, ніж відбілити шкіру, але всі докладені зусилля були варті того. Після цього все змінилося. Марійона стала по-справжньому щасливою, а до Данила немов повернулася молодість. Він сказав їй, що хоче від неї дитину, і вона намагалася щосили. Він теж. І, захоплені своїм коханням, вони забули, що світ влаштований так, що кожному щастю настає край. Як правило, це відбувається раптово, коли ніхто не очікує біди. Долі подобається заскочувати людей зненацька.
Ханський посол поводився нахабно, дивився зухвало, дозволяв собі спльовувати на землю княжого двору.
– Чому людей моїх за ворота не пропустив? – запитав він Діонісія, коли той спустився до нього.
Тепер старий командував вже не тисячею, а трьома, і дружина його охороняла місто. Такий високий пост сповнив його почуттям власної значущості. На тартарина він подивився суворо й холодно. Запитав, як того звуть. Гість відповів.
– По-нашому ти говориш добре, Улгохою, – сказав він. – А правил пристойності не дотримуєшся. Навіщо під ноги харкати?
– Чому людей моїх не пустив? – запитав посол замість того, щоб дати відповідь. – Хто мого коня візьме? Його обтерти треба і погодувати.
Він сплюнув. Зовсім близько від Діонісієвого чобота. Подивився зухвало в очі.
Дружинники, які спостерігали за цією сценою, стали повільно сходитися до середини двору.
– Ах ти, пес бродячий! – крикнув Діонісій, і голос його зірвався.
Він був старий. Настав час відправляти його на спочинок, вирішив Данило, який вийшов на терасу, що оперізує будинок зсередини.
– Нехай подбають про його коня, Діонісію, – гримнув він зверху. – Сам іди нагору. А ти, Улгохою, угамуйся.
– Мене Володар Всесвіту прислав, – була відповідь. – І якщо хоча б волосина впаде з моєї голови…
– Ось накажу з тебе штани зняти і відшмагати, – спокійно сказав Данило. – Потім скачи до свого володаря, пояснюй, чому тебе навіть вислухати не захотіли. На батьківщині з тебе не волосина впаде, а вся голова.
Дружинники зареготали, але подавилися своїм сміхом, обпалені лютим поглядом, який метнув в них князь. Улгохой теж принишк. Він прекрасно розумів, що очікує його в тому разі, якщо він не привезе відповіді князя. Втрата голови лякала його не так сильно, як інші види страти, на які був винахідливий його народ.
Віддавши повіддя конюхові, що швидко підскочив, Улгохой низько ніби поклонився і проголосив:
– Бату-хан, великий онук Володаря всесвіту, владика цього світу і всіх наступних, прислав мене, щоб висловити тобі своє незадоволення, князю Галицький.
– Бач, загнув, – пробурчав Діонісій, проходячи повз.
Данило стиснув його плече і підштовхнув у бік дверей, даючи зрозуміти, що воєводі бути присутнім під час переговорів не обов’язково. Сам же, тримаючись за вилоги розкритого жупана, неспішно спустився сходами, так само неспішно підійшов до гінця.
– Хан Батий висловлює своє незадоволення, чи ти, гінцю? – поцікавився він, піднявшись з п’яти на носок.
Улгохой, що мав намір продовжити в колишньому тоні, осікся. Було в очах Галицького князя щось таке, що заважало розмовляти з ним, як з іншими правителями Русі.