– Захисники і так зробили все можливе, – розважливо відповіла Марійона. – Вони своє становище поліпшити не можуть. А тартарам час треба, щоб машини побудувати, каміння зібрати і пальне виготовити. Якраз п’ять днів.
Данило подивився на дружину із цікавістю. Він не очікував почути від неї настільки ґрунтовну і правильну відповідь. Марійона не переставала дивувати його. Дедалі частіше він думав про те, що її послав йому сам Господь.
– А порадити що-небудь корисне можеш? – запитав він.
Марійона рішуче стріпнула лляним волоссям:
– Можу.
На відміну від руських жінок, коси вона не плела і обрізала волосся коротко – по плечі. Данилу це подобалося. Та й узагалі дружина подобалася йому дедалі більше й більше.
– Так порадь. – Він хитро примружився. – Покажи, на що здатна.
Не довго думаючи, Марійона випалила:
– Насамперед треба місце для нічного бою вибрати.
– Чому для нічного?
– Удень видно буде, яка сила у Куремси і яка невелика твоя дружина. Тартари знахабніють, наші злякаються. А в темряві нічого не розбереш. Уночі важлива не кількість, а вміння.
– Так, – кивнув Данило, зацікавившись. – Що ще? – Помітивши Вишгородського, що шанобливо завмер біля порога, він кивнув. – Заходь, Юрію. Марійона буде нас військової науки навчати.
Вона почервоніла, але не розгубилася. Дивлячись в очі то одному, то другому, розповіла, як Міндовг сильних супротивників розбивав. Починав бій перед заходом сонця, заздалегідь розставивши засідки. У темряві невеликі загони атакували ворожі війська з усіх боків, сіючи паніку і вносячи сум’яття в шикування.
– Усе це добре, – погодився Данило, сідаючи сам і запрошуючи співрозмовників. – Але навіщо Куремсі приймати нічний бій? Він дочекається ранку і переб’є всіх при сонячному світлі.
– Потрібно його змусити, – сказала Марійона.
– Слабкий сильному не указ.
– Тут потрібна хитрість, – долучився до розмови Вишгородський.
– Дякую, Юрію, за підказку нам. – Данило не полінувався піднятися з крісла, зробивши уклін як блазень. – Без тебе ми не здогадалися б.
Марійона відчула, як тепло розливається в грудях. Ці короткі слова «нас» і «ми» значили для неї дуже, дуже багато.
Вишгородський зблід, відчувши себе ображеним.
– Ти не дав мені договорити, князю, – сказав він, не в силах приховати образу.
Данило уважно подивився на нього:
– Що ж, сподіваюся, тобі справді є що сказати. Ну? Я слухаю.
Вишгородський сміливо глянув йому в очі:
– Я піду до Куремси. Скажу, що ти прогнав мене і я хочу помститися. Перед цим нехай дружинники поб’ють мене, щоб у тартарина сумнівів не було.
Данило відкинувся на спинку крісла, здогадуючись, що продовження буде не менш цікавим, ніж початок. Тим часом Вишгородський розвивав свою думку:
– Я скажу йому, що ти не хочеш битися вночі, князю. Скажу, що вранці ти чекаєш підкріплення, тому станеш уникати бою. Хіба не заманливо буде розбити тебе, поки ти слабкий? Ось Куремса і заходиться піднімати війська. Хіба не це нам потрібно?
Піймавши на собі погляд чоловіка, Марійона кивнула. Вишгородський теж відкинувся у своєму кріслі, чекаючи відповіді. Данило із сумнівом похитав головою.
– Обман розкриється. Куремса тебе не помилує. Сам знаєш, як уміють катувати тартари. Ти прирікаєш себе на болісну смерть, Юрію.
– Я втечу, коли почнеться бій, – сказав Вишгородський. – Ніхто не помітить. Ординцям не до мене буде.
Було помітно, що сам він не дуже вірить у те, що говорить. Данило теж розумів, що втекти соратникові не дадуть. Ніхто не довіряє перебіжчикам настільки, щоб залишати їх без нагляду. Вишгородський не просто ризикував життям. Він збирався віддати його за батьківщину.
– Ні, – сказав Данило.
– Так, – сказав Вишгородський.
Марійона притихла, спостерігаючи за тим, як чоловіки міряються поглядами.
– Кажу тобі, ні, – повторив Данило. – Не відпущу тебе в стан ворога.
– Пробач, князю. – Вишгородський повільно підвівся. – Завжди підпорядковувався тобі, але не тепер. Так треба.
– Я з тобою говорю не як князь, Юрію. Як друг твій.
– Як друг відповідаю тобі, Даниле. Я мушу зробити це. Інакше Лучеськ нам не врятувати. Не марнуй часу даремно. Туди три дні їхати. Стільки Куремса дав на роздуми. Потім пізно буде.
– Не можу послати тебе на неминучу смерть!
– Не ти посилаєш. Я сам іду. Не заважай тільки.
Данило важко підвівся з крісла, відійшов і глухо вимовив, не обертаючись: