– Не хочу нічого чути про це.
– І не слухай. Вели тільки стусанів мені надавати. Далі я сам.
Це був тяжкий вибір. Данило розумів, що смерть однієї людини – ніщо в порівнянні з винищенням всіх жителів Лучеська. Але серце відмовлялося підпорядковуватися розуму. Воно розривалося від болю.
– Послухай, князю. – Наблизившись, Вишгородський обережно торкнувся Данила за рукав. – Ти не раз війська в бій вів. Хіба не гинули твої люди на полі битви? І хіба я чимось кращий за них? Час і мені щось зробити для перемоги.
– Втомився я корону носити, – поскаржився Данило, хоча голова його була непокрита. – Важка дуже. Колюча, як терновий вінець.
Він узявся пальцями за скроні, заплющив очі.
– Така доля твоя, князю, – тихо вимовив Вишгородський. – А в мене своя доля. Так Бог призначив. Віддати йому душу не страшно.
Марійона, з очима, повними сліз, прикусила кулак.
Данило стрімко підійшов до Вишгородського, рвучко обняв його, на мить уткнувся обличчям в його плече і вийшов. Марійона зрозуміла чому. «І чому це чоловіки так бояться показувати сльози? – запитала вона себе. – Адже бувають моменти, коли більше нічого не залишається, крім того, щоб заплакати».
– Юрію, – окликнула вона.
– Пробач, княгине.
Низько схиливши голову, щоб волосся затулило обличчя, Вишгородський вийшов теж. Ні, не вийшов – вибіг.
І тоді за них обох заплакала Марійона.
П’ять днів по тому, у двогодинному переході від Лучеська, колону піших чоловіків зупинили дружинники. Заперечень не було. Втомлені ополченці сідали або лягали на тьмяну осінню траву, мружачись від яскравого, але вже не дуже гарячого сонечка. Ті, хто розумів, що бачить його востаннє, подумки прощалися з життям, з рідними і з собою. Смуток і гордість переповнювали їхні серця. Вони знайшли в собі мужність померти за рідну землю. Як це відбулося? Що за сила пригнала їх з домівок сюди? Чому ніхто з них не подумував про те, щоб непомітно завернути в ліс і втекти?
Це суперечило здоровому глузду. Але добровольці не шукали сенсу. Вони прислухалися до якоїсь точки, що утворилася в їхніх серцях. Там з’явилося світло, і воно вело їх. Ось як і чому вони опинилися тут.
Їх розбили на сотні, перерахували й визначили, що мужиків зібралося понад чотири тисячі. Після цього їм почали видавати шоломи і щити, яких вони раніше ніколи в руках не тримали. Дістали вони також списи і мечі. Радості їхній не було меж.
– Тепер ми справжні ратники, – казали вони, розглядаючи обновки. – Ще б одежу дали справну, щоб перед ординцями соромно не було.
Даремно вони переймалися. Здалеку весь цей строкатий натовп мав вигляд війська. Щити, шоломи і зброя змінили селян і майстрових. Як того і домагався князь Данило.
– Сказати їм? – запитав у дружини.
Він сидів на сильному рудому коні з широкими грудьми і коротко підрізаною гривою. Марійона їздила на жвавій плямистій кобилці, грайливій, як молода кішка. Її ретельно розчесані грива і хвіст були одного кольору з волоссям вершниці. Вітер перебирав їх, відкидаючи на один бік.
Марійона виявилася чудовою вершницею. У сідлі сиділа по-чоловічому, широко розставивши ноги і розпрямивши спину. Данило пишався нею. А собою – ні.
Марійона розуміла його стан. Ухвалюючи важливе рішення, людина бере відповідальність на себе. Бог нікому не каже: «Молодець, ти все правильно робиш». Він не поплескує підбадьорливо по плечу, не підморгує, не підштовхує до того, щоб ступити ще крок. Ти залишаєшся наодинці із собою і зі своїм вибором. І не можеш бути до кінця впевнений, що чиниш правильно.
– Якщо ти скажеш їм, вони відмовляться, – мовила Марійона.
Холм, на вершині якого вони стояли, був розташований саме посередині шляху між Лучеськом й ополченням. Данило подивився в один бік, потім у другий.
– Якщо не попередити їх, вони разом загинуть, – сказав він, дивлячись на безладні ряди новобранців. – А якщо попередити, то… Не закінчивши фразу, він перевів погляд на далеке місто, обведене дзеркальними смужками.
На буро-зеленій рівнині виднілися намети, дими від багать і тесані колоди, схожі на крихітні тріски.
Головне військо князя було розділене на дві частини. Одна половина зараз обходила Лучеськ із тилу, щоб таємно переправитися через Стир і зайти до ординців з флангу. Друга половина ховалася в гаю біля підніжжя пагорба. Ополчення передбачали поставити на тій самій височині, звідки князь оглядав місцевість. Саме добровольцям потрібно було вдавати галицьку дружину, виманюючи на себе кінноту Куремси. Чи довго вони протримаються? Поки їх будуть знищувати, два загони обрушаться на табір ординців. Пощастить – захоплять самого темника. Ні – змусять його тікати, а інших розсіють по рівнині й переб’ють.