Успіх битви залежав від того, скільки протримаються ополченці.
– Скажу їм, – вирішив Данило, пришпорив коня і помчав до підніжжя пагорба.
Зі спокою, що розлився в грудях, він зрозумів, що прийняв правильне рішення. Не можна використовувати людей наосліп. Не можна посилати їх на забій, не пояснивши, навіщо. Якщо в ополченні зібралися боягузи, то вони все одно розбіжаться, щойно в них полетять стріли. У цьому разі задум Юрія Вишгородського не спрацює, тому що тартари встигнуть розгромити новобранців і повернутися в табір.
Спустившись у долину, Данило натягнув віжки, примушуючи коня йти кроком. Охоронці й Марійона трималися на віддалі, причому вона сховала волосся під шолом і загорнулася в плащ, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Оглянувшись, Данило подумав, що на такій відстані дружина схожа на юного зброєносця або трубача. Він підвів руку в рукавиці, наказуючи супутникам зупинитися. Сам заїхав у середину притихлого натовпу.
Це був саме натовп, а не військо. Добровольці не були здатні діяти згуртовано або зберігати стрій. Але, дивлячись їм в очі, князь Данило відчув, що не це головне. Погляди цих людей випромінювали ту силу і спокійну впевненість, якої часто бракувало досвідченим ратникам. Вони прийшли боротися не за нагороду, їх привела сюди зовсім інша мета, висока, світла.
– Друзі мої, брати! – кричав Данило, повільно повертаючи коня кругом, щоб бачити всіх і щоб усі бачили його. – Мало хто з вас зустріне завтрашній світанок. Основний удар Орда завдасть по вас. Підтримки вам не буде, але тартари побіжать, коли ми ввірвемося в їхній стан. Ті, хто вистоїть, побачать нашу перемогу. Решту вам начальники пояснять, а я вам більше нічого не скажу. – Данило підвівся на стременах. – Тут була Русь, є і буде. Якщо за це доведеться померти, то я помру з вами. Не згадуйте лихом, браття! Дасть Бог, побачимося ще.
Сказавши все, що він мусив сказати, Данило повернув коня і поїхав верхи геть.
Сиза хмара піднімалася із-за краю землі. Краї її, обведені призахідним сонцем, горіли, як розжарена сталь. Насувалася гроза. Невидимі і незнайомі люди готувалися вбивати один одного.
Вони почали у вечірніх сутінках і закінчили пізно вночі, коли на землю зійшла буря, розкидала намети і укріплення тартар, як сміття. Куремса з більшою частиною свого війська втік, залишивши Вишгородського вмирати на палі. Коли нещасного знімали, він був іще живий, але, варто було покласти його на землю, віддав Богові душу, немов тільки й чекав цього моменту.
Його військова хитрість удалася. Тартарська кіннота атакувала пагорб занадто пізно, коли дружинники, непримітні в напівтемряві, узяли табір у півкільце. Вижила приблизно третя частина ополченців, і вранці, коли Данило об’їжджав поле бою, вони все ще ховали своїх мерців.
У Лучеську збиралися влаштувати йому урочисту зустріч, але він туди не поїхав, вирушивши просто в Галич. Марійона скакала поруч, напівмертва від утоми. Гроза відгриміла, відблискала. Попереду були нові грози, нові битви.
XV
Місто Лева
За останні роки Данило здобув ще кілька перемог над Куремсою, хоча жодна з них не стала розгромною, остаточною. Хитрий і обережний наставник Батия уникав прямих зіткнень, вважаючи за краще нишпорити вздовж кордонів князівства, здійснюючи швидкі набіги, що не приносили йому ні слави, ні скільки-небудь відчутної переваги.
«Кусає нишком, як пес боягузливий, – говорив Данило, дратуючись з кожним роком дедалі сильніше. – Схопити б його за загривок, щоб не викрутився!»
Цим планам не судилося здійснитися. Влітку 1259 року на місце Куремси був призначений лютий, рішучий і вельми войовничий Бурундай, який за шість місяців завдав значної шкоди об’єднаним військам Данила і Василька. Осадивши Волинь, поставив братам ультиматум: або вони переходять під його владу, або він продовжить каральний похід. Одночасно з цим посланці Бурундая підкупили двох галицьких воєвод, які поставили свої дружини під тартарські прапори.
Переговори відбулися в наметі Бурундая, де гостям навіть не було запропоновано сісти. Данило скипів, схопився за меч, але Василько обхопив його обома руками, умовляючи не гарячкувати.
– Так що, – запитав ординець, посміхаючись, – підете зі мною на литовців? Хіба не заслужили вони вашої помсти?
– Він піде, – буркнув Данило, кивнувши на молодшого брата. – Я не можу.
– Чому?
– Моя дружина – племінниця Міндовга. Я йому слово дав, що не порушу кордону.