– Але він, напевно, теж тобі слово дав? – зробив припущення Бурундай, продовжуючи посміхатися своєю застиглою, мертвою посмішкою, яка зачіпала тільки губи, але не очі.
– Різні це слова, – відповідав Данило. – Я своє назад не візьму.
З тим і поїхав, залишивши Василька з тартарином. Вони разом у похід вирушили, разом Литву топтали і палили, але Бурундаю цього мало було, він, повертаючись, поперед себе гінця послав із грамотою, а в грамоті тій було написано: «Зустрічайте мене, якщо ви в мирі зі мною, а хто не зустріне – з тим я у війні». Данило, пославшись на невідкладні справи, відправив замість себе Лева. Це розлютило Бурундая до такої міри, що він на князівського сина руку підняв.
– Ось сюди вдарив, – повідав Лев, поставши перед батьківськими очима. – А дари твої по всій юрті розкидав і ногами топтав. Стратити тебе погрожував.
– Нехай спробує, – сказав на це Данило, перебуваючи думками десь далеко.
– Сподіваєшся в Холмі відсидітися? – запитав Лев. – Не вийде.
– Чому не вийде?
Данило, дивився в одну точку перед собою, повільно перевів погляд на схвильованого сина.
Лев нервово ходив з боку в бік, чимось нагадуючи того звіра, ім’ям якого його нарекли. Звіра, якого посаджено в клітку і який не знає, як вибратися на волю.
– Бусурманин велів фортечні стіни розбирати. Щоб каменя на камені не залишилося. Мене в Стіжок направив, Василька в Кременець. Лучеськ вже голий стоїть, весь як на долоні, приходь і забирай. Даремно, виходить, обороняли.
– Нічого не буває даремно в цьому житті, – сказав Данило, випрямляючись у кріслі. – Ми час виграли.
– Час? – перепитав Лев. – Для чого?
– Настане час – дізнаєшся.
– Досить загадками говорити!
– Потерпи, сину, – сказав Данило з несподіваною м’якістю. – Недовго залишилося.
– У тебе є секрети від мене? Ти мені не довіряєш?
Можна було б пояснити йому, що ніхто не зможе зберегти секрет, якщо його надумають вивідати такі шкуродери, як ординці, але Данило цього робити не став. Замість цього він повторив:
– Потерпи. Скоро дізнаєшся.
Лев сіпнув плечем, скидаючи батьківську руку і вийшов. До кінця зими він під наглядом наставника Бурундая їздив від міста до міста, наказуючи розбирати фортечні стіни й башти. Це була найпринизливіша робота, яку можна було придумати для гордого княжого сина. Баймур, що супроводжував Лева, був по-своєму непоганою людиною і намагався пощадити почуття княжича, проте це не могло підсолодити гірке розчарування.
На руйнування Холма покликали і Василька. Він і Лев подивилися один одному в очі і розвели погляди в сторони.
– Батько твій місто на боярина Костянтина залишив, а сам поїхав, – пояснив Василько, сумно оглядаючи стародавні стіни, порослі мохом. – Тартари думають, що він в Угорщині, але хто знає, хто знає…
– Ховається, – кивнув Лев, не дивлячись на дядька. – Чорну роботу нам доручив, а сам ухиляється.
– Не поспішай судити батька.
– Він сам себе засудив на ганьбу.
Василько не знайшов, що відповісти. Вони разом із тартарами під’їхали до воріт і побачили, що ті замкнені на всі засуви.
– У чому річ? – невдоволено запитав Бурундай, який побажав особисто бути присутнім при знесенні Холмських укріплень.
– Не знаю, – стенув плечима Василько і непомітно підморгнув Леву.
Що це означало? Лев не зрозумів, але відчув хвилювання. Дядько щось замислив, але ж він ніколи нічого не робив без попереднього узгодження з Данилом. Невже брати приготували ворогам пастку?
Поки Лев ламав голову над тим, що могло означати підморгування Василька, той від’їхав від воріт, задер голову і почав кликати Костянтина:
– Ей, ти, холопе! Відчиняй швидше!
Боярин з’явився на стіні разом зі своїм соратником, Лукою Іванковичем. Його Василько теж обізвав холопом. Знову почав вимагати негайно зняти запори.
– Народ на роботи зібрали? – запитав він, скоса поглядаючи на тлумача, який перекладав кожне його слово високопоставленим спостерігачам.
– Народ зібрали, – відповів Костянтин зверху. – Та так озброїли цей народ, що вам краще до нас не потикатися, зуби обламаєте.
– Чи не забагато на себе берете?
– А скільки правитель призначив, стільки й беремо.
Городяни, що висипали на стіни, злорадно зареготали. Василько звернувся до тартар, розводячи руками.
– Іди ти умовляй, – велів Леву Бурундай, темніючи лицем.
Лев під’їхав до дядька, склав долоні ковшем:
– Упізнаєте мене, бояри?
– Упізнаємо, упізнаємо, – крикнув Лука у відповідь, – та тільки ти нам не указ. Ми слуги князя. Скаже Данило вас пустити, пустимо. А ні, так вибачайте. Воювати станемо. Хто посуне, смолою киплячою ошпаримо.