Найважливішим було те, що з подібною нереволюційною політикою фактично неможливо було вдарити у тил Франко. Влітку 1937 року Франко тримав під своїм контролем більшу кількість населення, ніж уряд, а якщо рахувати також колонії, то цифра вийде значно більшою, — майже з такою самою кількістю військ. Усім відомо, що маючи вороже населення в тилу, неможливо тримати армію на передовій без достатньої кількості військ для оборони ліній комунікацій, придушення саботажу тощо. Саме тому очевидно, чому в тилу Франко не існувало справжнього народного опору. Немислимо, щоб люди на підконтрольній Франко території, принаймні міські робітники й найбідніші селяни, йому симпатизували чи прагнули його перемоги, проте з кожним порухом праворуч міць уряду ставала все менш очевидною. Зрештою, все вирішила ситуація з Марокко. Чому не було повстання в Марокко? Франко намагається встановити в Марокко ганебну диктатуру, але марокканці усе ж надають перевагу йому, а не урядові Народного фронту! А правда полягала в тому, що в Марокко не було жодної спроби підняти повстання, адже це означало б надати війні революційного забарвлення. Першочерговим завданням було переконати населення у чесності уряду, а це можна було зробити лише проголосивши незалежність Марокко. Уявіть собі при цьому задоволення французів! Найкращу стратегічну можливість війни було змарновано намаганнями задобрити французький та британський капіталізм. Комуністична політика була спрямована на перетворення війни на звичайну, нереволюційну, в ході якої на шляху уряду були значні перепони. Війну такого типу можна виграти лише за допомогою техніки, тобто маючи необмежені поставки зброї, але головний постачальник зброї уряду — СРСР мав невигідне географічне розташування порівняно з Італією та Німеччиною. Можливо, гасло РПМЄ та анархістів: «Війна і революція неподільні» було не таким уже й недалекоглядним, яким здавалося на перший погляд.
Я навів свої причини вважати, що комуністична антиреволюційна політика була помилковою, але поки вона впливає на хід війни, я не хочу вірити, що мої судження правильні. Сподіваюсь, що вони помилкові, дуже на це сподіваюсь. Хотів би я побачити перемогу у цій війні — байдуже, як саме вона була б здобута. Звичайно, поки ми не відаємо, що станеться далі. Уряд може знову повернути ліворуч, Марокко може повстати, Англія може вирішити вивести з гри Італію, заплативши певну суму, війна може бути виграна суто військовими засобами — певності немає ні в чому. Викладені вище думки мають право на існування, і лише час покаже, чи мав я рацію.
У лютому 1937 року мені все бачилося в іншому світлі. Мене нудило від бездіяльності на Араґонському фронті, до того ж я усвідомлював, що так і не зміг долучитися до боротьби. Я часто згадував тоді побачений у Барселоні плакат, що, звинувачуючи, запитував у перехожих: «А що ти зробив задля демократії?» І розумів, що відповісти на це можу лише так: «Отримував харч». Коли я вступив в ополчення, то пообіцяв собі вбити хоча б одного фашиста. І якби кожен із нас убив хоча б одного, то їх давно б жодного не залишилося. Проте я досі нікого не вбив — просто не мав нагоди. Звісно, мені хотілося до Мадрида. Кожен, незалежно від політичних поглядів, прагнув потрапити у Мадрид. Ймовірно, це означало перейти в Інтернаціональну бригаду, оскільки РПМЄ мав зараз нечисленне військо в Мадриді, а анархісти тепер не такі чисельні, як раніше.
Звичайно, поки що слід було залишатися на передовій, проте я усім казав, що, коли ми підемо у відпустку, я, якщо зможу, перейду в Інтернаціональну бригаду, що, своєю чергою, означало перейти під юрисдикцію комуністів. Багато хто намагався мене від цього відрадити, проте жоден не робив реальних спроб мені завадити. Справедливості заради слід зазначити, що в РПМЄ не займалися переслідуванням відступників, можливо дарма, зважаючи на обставини. Нікого не карали за відмінні від їхніх політичні погляди, хіба окрім фашистських. За час, що я провів у рядах РПМЄ, я часто і різко критикував їхню «лінію», але жодного разу не мав через це проблем. Ніхто не наполягав на тому, щоб бійці ставали дійсними членами політичної партії, проте, гадаю, більшість ополченців якраз були партійними. Сам я так ніколи в партію і не вступив, хоча мене радше засмутило, коли заборонили РПМЄ.