Розділ 6
А тим часом життя було одноманітним і вдень, і вночі. Варта, патрулі, копання окопів, багнюка, дощ, пронизливий вітер, а інколи й сніг. У квітні нарешті потеплішали ночі. Тут, на плато, березень скидався на англійський березень з чистим безхмарним небом і поривчастими вітрами. Уже на цілий фут піднявся озимий ячмінь, на вишнях з’явилися рожеві пуп’янки (лінія фронту тут пролягала поміж закинутих садів та городів), якщо постаратися, то у рівчаках можна було знайти фіалки і щось схоже на дикий гіацинт, наче поганенький пролісок. Одразу за нашими окопами струменів потічок — чудовий, зелений, з бульбашками, і це вперше за час перебування на фронті я побачив чисту прозору воду. Пам’ятаю як уперше за шість місяців скупався — зціпив зуби й поліз у струмок. Неважко здогадатися, що купався я недовго — вода була просто крижаною.
Усе й далі було спокійно, як завжди, нічого не відбувалося. Англійці називали це не війною, а якоюсь безглуздою пантомімою. Ми майже ніколи не потрапляли під прямий обстріл фашистів. Єдину небезпеку становили сліпі кулі, які, після пересування лінії фронту, летіли зусібіч. У цей час всі поранення були від сліпих куль. Артур Клінтон отримав кулю, що з’явилась незрозуміло звідки і роздробила його ліве плече, паралізувавши руку, боюсь, назавжди. Інколи стріляла артилерія, проте дуже неефективно. Свист і вибухи снарядів ми сприймали як розвагу. Фашисти жодного разу не поцілили в наш бруствер. За декілька метрів позаду нас стояв маєток з великими господарськими будівлями, які ми використовували як склад, штаб-квартиру та кухню. Саме в них намагалися влучити фашистські гарматники, проте між нами було п’ять чи шість кілометрів, отож усе, що їм вдавалося — вибити шибку чи відколоти стіну. Небезпека могла загрожувати лише тоді, коли ви йшли дорогою й починався обстріл. От тоді снаряди рвалися з обох боків. Ми майже одразу опанували таємниче мистецтво вгадувати за звуком, наскільки близько впаде снаряд. У цей період часу фашисти стріляли снарядами жахливої якості. Хоча вони були калібру 150 мм, вирви від них утворювалися шести футів завширшки й чотирьох завглибшки, а принаймні один з чотирьох снарядів не вибухав. Переповідалися звичні романтичні фронтові казочки й легенди про саботаж на фашистських заводах, про снаряди, які так і не вибухнули і в яких замість заряду знаходили клаптик паперу з написом: «Червоний фронт». Не знаю, мені такого бачити не доводилося. Просто насправді снаряди були дуже старими. Хтось розкрутив гільзу і побачив на капсулі дату — 1917 рік. Озброєння фашистів було таким самим, як і у нас, тому часто нерозірвані снаряди ремонтувалися та відправлялися назад. Кажуть, був один снаряд, що мав власне прізвисько, і який щодня літав туди-сюди, та так і не розірвався.
Уночі ми посилали невеликі патрулі на нейтральну територію поблизу фашистського табору. Завданням патрулів було лежати в рівчаках і слухати, чи не долинають з боку Уески звуки сурми чи деренчання автомобіля. Фашистські війська постійно переміщалися туди-сюди, отож звіти наших слухачів дозволяли хоча б приблизно визначати чисельність ворога. Нам також завжди наказувати дослухатися до церковних дзвонів, оскільки виявилося, що перед наступом фашисти завжди правили месу. Посеред полів і садів були покинуті глинобитні хатки, які можна було без проблем обшукати, запаливши сірник та прикривши вікна. Інколи ми натрапляли на справжні скарби, наприклад сокиру чи фашистську флягу (вони були кращими за наші, а тому їх завжди намагалися знайти). Вдень теж можна було здійснювати обхід, проте в цьому разі робити це доводилося лише навкарачки. Повзти безлюдним родючим полем, де все завмерло в момент збору врожаю, — дуже химерне відчуття. Минулорічний урожай так і залишився незібраним. По землі змією звивався непідрізаний виноград, кукурудзяні качани перетворились на камінь, буряки виросли й скидалися на здерев’янілу масу. Б’юся об заклад, що селяни проклинали обидві армії! Інколи хлопці групами ходили копати картоплю на нейтральну землю. Праворуч від нас, приблизно за півтора кілометри, де зближувалися окопи, був клаптик землі, де росла картопля, до якого часто навідувались і ми, і фашисти. Ми ходили вдень, вони — вночі. Так було вирішено нашими кулеметами. Якось уночі фашисти знахабніли, відтак прийшли всі гуртом і повністю спустошили поле. Віддалік ми знайшли ще одне картопляне поле, проте ця місцина була майже повністю відкрита, тож картоплю доводилося копати лежачи на животі, що страшенно втомлювало. Якщо ворожі кулеметники нас помічали, доводилось притискатися до землі, наче тому пацюку, що намагається пролізти в щілину під дверима. А довкола нас кулі розбивали грудки землі. Проте ризик був цілком виправданим — картоплі катастрофічно не вистачало. А тому, якщо випадало назбирати мішок картоплі, то її можна було виміняти на каву.