Незадовго до півночі Бенджамін повів нас, п’ятнадцятьох добровольців, до Торре Фаб’єн. Із самого вечора лило як з відра. Зрошувальні канави стояли заповнені водою, і якщо хтось туди потрапляв, то опинявся по пояс у воді. У цілковитій темряві, під рясним дощем, у внутрішньому дворі стояла велика група чоловіків. Копп звернувся до нас спочатку іспанською, потім англійською, пояснивши, в чому полягав план наступу. Фашистські укріплення тут утворювали літеру L, і нам належало атакувати позиції, що були трохи вище, на згині лінії. Близько тридцяти чоловік, половина іспанців і половина англійців, під командуванням Хорхе Рока, командира нашого батальйону (батальйон ополчення налічував майже чотири сотні бійців), та Бенджаміна повинні були підкрастися й обрізати дріт навколо позиції фашистів. Хорхе подасть нам сигнал — кине першу гранату, а потім, поки вони не оговталися, ми закидаємо їх гранатами й витіснимо з окопів. Одночасно з нами діятимуть сімдесят бійців спецзагону, які нападуть на наступну «позицію» фашистів, що була за двісті метрів праворуч від попередньої, сполучалась з нею комунікаційною траншеєю. Щоб ми не перестріляли одне одного в темряві, домовлено було одягти білі нарукавні пов’язки. Якраз цієї миті прибув посланець і сповістив нас, що білих пов’язок немає. Раптом у темряві пролунав чийсь сумний голос: «Тоді нехай фашисти надінуть пов’язки замість нас».
У нас була ще година чи дві. Сінник над стійлом для мулів був настільки пошкоджений вибухами, що там було небезпечно пересуватися в темряві. Половина підлоги була вирвана снарядом і зяяла 20-футовим проваллям. Хтось знайшов лом і вирвав з підлоги пошкоджені вибухом дошки. За декілька хвилин ми розпалили багаття й сушили на вогні мокрий одяг. Хтось дістав карти. Поширилася чутка — одна з тих чуток, які під час війни беруться невідомо звідки, — що незабаром подаватимуть каву з бренді. Ми скотилися вниз небезпечними сходами й блукали темним подвір’ям, розпитуючи, де дають каву. На жаль, ніякої кави не було! Натомість нас усіх зібрали разом, вишикували в шеренгу, а тоді Хорхе й Бенджамін швидко закрокували в ніч. Ми рушили вслід за ними.
Досі йшов дощ і було темно, хоч в око стрель. Добре, що вітер ущух. Скрізь суцільна багнюка. Стежки, які йшли буряковим полем, перетворилися на суцільну слизьку грязюку. Довкола утворилися озера. Задовго до того, як ми дісталися місця, кожен декілька разів упав, гвинтівки вкрилися шаром багна. Обіч бруствера в очікуванні стояла групка чоловіків — наш резерв і лікар поряд з ношами. Ми по черзі пролізли через пролом у бруствері й шубовснули в іще один зрошувальний канал. Почувся плюскіт — і ми знову по пояс у воді, липка огидна багнюка просочувалась у чоботи. Хорхе чекав на траві, поки ми всі виберемось. А тоді, пригнувшись до землі, він почав потроху прокрадатися вперед. До фашистського бруствера було близько ста п’ятдесяти метрів. Єдиною можливістю дістатися туди було рухатись нечутно. Хорхе, Бенджамін і я йшли попереду. Зігнувшись у три погибелі, проте підвівши голови, ми обережно просувалися вперед — що далі, то все повільніше. Дощ струменів по наших обличчях. Я обернувся назад і побачив бійців, які йшли одразу за мною. Вони скидались на горбаті тіні, що, наче велетенські чорні гриби, поволі сунули вперед. Проте щоразу, коли я підводив голову, Бенджамін, який йшов за мною, люто шепотів мені у вухо: «Опустити голову! Опустити голову!» Варто було йому сказати, щоб так не переймався — вночі на відстані двадцяти кроків неможливо побачити людину, сам не раз переконувався в цьому. Значно важливіше було рухатися тихо. Якби вони нас почули — нам був би кінець. Фашисти неодмінно обстріляли б нас. Тоді б ми мусили або тікати, або полягти під градом куль.
Майже неможливо безшумно рухатися розкислим ґрунтом. Хоч як старайся, але ноги в’язнуть у багні, і кожен крок супроводжується хлюпанням. Як на зло, вітер стих, і, незважаючи навіть на дощ, ніч була напрочуд тихою. Кожен звук озивався відлунням. Зачепивши ногою бляшанку я злякався, що мене почули фашисти в радіусі декількох кілометрів. Але ні, ніхто нічого не чув. Ми прокрадалися далі, рухаючись усе повільніше. Словами не передати, як мені хотілося нарешті туди дійти! Хоч би дістатись місця, звідки, перш ніж нас почують, можна жбурнути гранату! В такі миті страх зникає, залишається лише величезне прагнення дістатись визначеного місця. Я відчував щось подібне, коли полював на дичину: те саме шалене бажання підкрастися ближче, та сама болюча певність, що зробити це неможливо. Ця відстань здавалася безконечною! Я добре знав цю місцину, ми мали пройти метрів п’ятдесят, проте складалося враження, що ми вже здолали більше кілометра. Коли крадешся на такій швидкості, наче мураха, усвідомлюєш величезне різноманіття землі: ось жмутик м’якої трави, бридка грудка липкої грязюки, високий шурхітливий очерет, якого слід остерігатися, купа каміння, біля якої втрачаєш надію проповзти безшумно.