Фашистський вогонь одразу послабився. Бенджамін скочив на ноги й закричав: «В атаку! Вперед!» Ми кинулися на крутий схил, на вершині якого був бруствер. Кажу «кинулися», проте насправді ми незграбно поплентались. Доволі складно швидко рухатись, якщо ти мокрий і брудний з голови до п’ят, та ще й тягнеш на собі важку гвинтівку, багнет і сто п’ятдесят набоїв. Я вже звикся з думкою, що там, на горі, на мене очікує фашист. Якщо він вистрелить з такої відстані, то, звичайно, поцілить. Проте, правду кажучи, я чомусь очікував не пострілу, а удару багнетом. Здавалось, я наперед відчував, як зіткнуться в бою наші багнети. Цікаво, в кого рука сильніша? Однак виявилося, що ніякий фашист на мене не чекав. З якимось відчуттям полегшення я побачив, що бруствер був невисоким, а мішки з піском утворювали хорошу опору для ноги, хоча зазвичай ними важко дертися нагору. Всередині все було розтрощене на друзки, усюди валялися балки. Наші гранати зруйнували всі споруди й укриття. Людей ніде не було. Я подумав, вони ховаються десь під землею, а тому гукнув англійською (про іспанську мені наразі не йшлося): «Вилазьте! Здавайтеся!» Тиша. А тоді хтось, тьмяна постать у напівмороці, перестрибнув з даху однієї із зруйнованих будівель і кинувся ліворуч. Я погнався за ним, марно штрикаючи багнетом у темряву. Повернувши за ріг одного з бліндажів, я побачив чоловіка (щоправда, не певен, чи це був той, з ким я щойно зіштовхнувся), який тікав комунікаційною траншеєю, що вела до іншої позиції фашистів. Ймовірно, я підбіг до нього майже впритул, адже дуже добре розгледів. Він був без головного убору, і взагалі на ньому нічого не було, окрім, хіба, ковдри, в яку він загорнувся. Якби я вистрелив, то пострілом міг би розірвати його на шматки. Проте з остраху, що самі своїх і перестріляємо, ми вирішили, що коли опинимось по той бік бруствера, використовуватимемо тільки багнети. До того ж, мені й на думку не спадало у когось стріляти. Мимохіть я згадав, як двадцять років тому наш інструктор з боксу показував, як колись, під час битви за Дарданелли, штрикав багнетом одного турка. Я схопив гвинтівку за приклад і спробував штрикнути того солдата в спину, але не зміг його дістати. Я зробив ще одну спробу, проте знову невдалу. Деякий час ми отак і бігли: він у траншеї, а я згори, намагаючись штрикнути його в спину. Мені зараз смішно згадувати про це, але йому навряд чи було тоді до сміху.
Звичайно, він краще знав місцевість, а тому зміг втекти. Коли я повернувся на позицію, там уже було повно людей. Всі горланили. Гуркіт стрільби дещо стишився. Фашисти й досі поливали нас вогнем з трьох боків, проте вже з більшої відстані.
Наразі ми трохи відтіснили їх назад. Пам’ятаю, що я, наче який провидець, сказав: «Ми протримаємося тут з півгодини». Не знаю, чому мені йшлося саме про півгодини. Поглянувши у темряву на правий бік бруствера, можна було помітити незліченні зеленкуваті спалахи від пострілів з гвинтівок, проте вони були далеко — на відстані ста чи двохсот метрів. Тепер наше завдання полягало в тому, щоб обнишпорити позицію і забрати все цінне. Бенджамін з кількома бійцями вже шастав посеред позиції руїнами бліндажа. Збуджений, Бенджамін виліз крізь розвалений дах, тягнучи за мотузяну ручку ящик боєприпасів.
— Товариші, боєприпаси! Тут повно боєприпасів!
— Не потрібні нам боєприпаси, — почувся чийсь голос. — Нам потрібні гвинтівки!
І це була щира правда. Половина наших гвинтівок були заляпані грязюкою, а тому стали непридатними. Звісно, їх можна почистити, проте в темряві небезпечно витягати затвор — десь покладеш і потім не знайдеш. У мене був маленький електричний ліхтарик, який дружині пощастило купити в Барселоні. Іншого джерела освітлення у нас не було. Декілька бійців з хорошими гвинтівками почали безладно гатити по спалахам у далині. Проте ніхто не наважувався вести швидкий вогонь — гвинтівка могла перегрітись і заклинити. У траншеї нас було шістнадцятеро чоловік, з яких один чи двоє поранені. Декілька поранених, англійців та іспанців, лежали за бруствером. Патрік О’Хара, ірландець із Белфаста, який пройшов курс надання першої медичної допомоги, бігав туди-сюди з бинтами, перев’язуючи поранених хлопців, і, звичайно, щоразу, коли він перелазив через бруствер, у нього стріляли свої ж, незважаючи навіть на його обурені крики: РПМЄ!