Ми заходились оглядати позицію. Я побачив декілька трупів, проте не зупинився і не обшукав їх. Єдине, що я шукав — це кулемет. Увесь час, поки ми лежали з іншого боку, я все думав, чому ж не стріляє кулемет. Я посвітив ліхтариком у кулеметне гніздо. На мене чекало гірке розчарування! Кулемета не було. Триніг був, ящики з набоями й запасні частини були, але самого кулемета не було. Мабуть, щойно запахло смаленим, вони його відкрутили й кудись понесли. Певна річ, вони виконували наказ, проте це був безглуздий і боягузливий вчинок, адже залишивши тут кулемет, вони могли нас усіх перебити. Ми були розлючені. Ми вирішили захопити кулемет.
Все обнишпоривши, ми не знайшли нічого вартісного. Скрізь валялося безліч фашистських гранат поганенької якості, таких, що вибухають, коли смикнути за шнур. Я взяв кілька собі — на згадку. Вражала убогість фашистських укриттів. Тут не було куп одягу, книжок, їжі й інших особистих речей, як у наших окопах. У цих бідолах не було нічого, окрім відсирілих окрайців хліба. Трохи далі була маленька землянка, що частково виступала над землею і мала віконечко. Ми посвітили ліхтарем у вікно й закричали від радості — спертий на стіну, там стояв циліндричний предмет у шкіряному чохлі більше метра заввишки і близько п’ятнадцяти сантиметрів у діаметрі. Ми були певні, що то кулеметне дуло! Тож помчали до входу, скупчившись просто перед дверима, й побачили, що річ у шкіряному чохлі — зовсім не кулемет, а дещо, що для нашої майже беззбройної армії вартувало набагато більше. То був величезний телескоп на складаній тринозі, з наближенням у шістдесят чи сімдесят разів. З нашого боку фронту таких телескопів узагалі не було, а ми їх конче потребували. Ми переможно винесли телескоп із землянки й поставили обіч стінки окопу, маючи на меті забрати його пізніше.
Цієї миті хтось крикнув, що наближаються фашисти. Гуркіт пострілів значно посилився. Однак, було очевидно, що фашисти не стануть атакувати нас з правого флангу, інакше їм доведеться просуватися нейтральною територією і зруйнувати власний бруствер. Якщо вони мають хоч крихту здорового глузду, то підуть на нас із тилу. Я обійшов землянку. Позиція мала форму підкови з укриттями посередині, а тому нас з лівого боку прикривав ще один бруствер. Саме з того напрямку йшов потужний вогонь, проте він не завдавав нам шкоди. Небезпека наїлася просто навпроти нас, де не було жодного захисту. У нас над головами продовжували летіти кулі. Швидше за все вони летіли з іншої позиції фашистів, що розміщувалася далі, і яку не зміг захопити спецпідрозділ. Стояв жахливий гуркіт. То був безперервний тріск сили-силенної гвинтівок, схожий на барабанний бій. Зазвичай я чув його з певної відстані, проте зараз опинився у самому епіцентрі. І тепер стрілянина поширилась уже на всю лінію фронту на кілометри навкруг. Даґлас Томпсон, чия поранена рука безпомічно висіла вздовж тіла, спирався на бруствер і стріляв однією рукою. Хтось інший, чию гвинтівку заклинило, заряджав гвинтівку Даґласа.
З цього боку нас було четверо чи п’ятеро. І нам було абсолютно очевидно, що слід зробити. Ми мусимо перетягти мішки з піском з переднього краю бруствера й звести барикаду з незахищеного боку. І ми маємо поспішати. Вороги стріляють зараз високо над нашими головами, але будь-якої миті можуть опустити приціл. За спалахами від пострілів ми зрозуміли, що проти нас було сто чи двісті чоловік. Ми почали витягати мішки з піском, тягти їх уперед і кидати на купу. Мушу сказати, що це жахлива робота. Мішки були великі, кожен важив по центнеру, і доводилося добряче напружуватись, щоб витягти з бруствера такий мішок. А тоді ще розривалася й прогнила мішковина, й волога земля сипалась за комір і в рукави. Я пам’ятаю все те жахіття: хаос, морок, страшенний шум, ковзання по грязюці, боротьбу з мішками. А ще мені заважала гвинтівка, яку я, однак, боявся загубити, а тому не наважувався зняти з плеча. Я навіть крикнув комусь, із ким ніс мішок: «Оце так війна, чорти б її побрали!» Раптом через бруствер перестрибнули декілька високих постатей. Вони підійшли ближче, і ми побачили, що на них форма спецпідрозділу. Ми радісно привітали їх, думаючи, що це підкріплення. Однак їх було лише четверо — три німці й іспанець.
Згодом чоловіки розповіли, що сталося зі спецпідрозділом. Вони не орієнтувалися на місцевості, і їх у темряві не туди завели. Заблукавши, натрапили на колючий дріт і фашисти просто перестріляли більшість із них. Ці четверо, на своє щастя, відбилися від решти. Німці не знали жодного слова ані англійською, ані французькою, ані навіть іспанською. Жестикулюючи, ми, зрештою, пояснили їм, що робимо, й залучили до зведення барикади.