Фашисти притягли кулемет. Можна було бачити, як він стріляв, наче якась хлопавка, на відстані ста-двохсот метрів від нас. Кулі пролітали з крижаним тріскотом. Ми вже давно приволокли достатню кількість мішків, щоб викласти невисокий бруствер, з-за якого могли відстрілюватись солдати, що були по цей бік позиції. Я стояв за ними навколішки. Над нашими головами просвистів мінометний снаряд й розірвався десь на нейтральній території. Це була ще одна небезпека, але мине декілька хвилин, перш ніж почнеться прицільний вогонь. Коли ми завершили боротьбу з мішками, ситуація здавалась не такою вже й кепською: шум, темрява, спалахи. Тепер навіть є час трохи поміркувати. Пам’ятаю, як я запитав себе, чи боюся, і відповів, що ні. Хоча, ззовні я виглядав не так сміливо і в мене від страху тряслися коліна. Несподівано знову закричали, що наближаються фашисти. Цього разу не могло бути жодних сумнівів — спалахи від пострілів гвинтівок стали набагато ближчими. Я побачив спалах десь за двадцять метрів від нас. Очевидно, вороги просувалися комунікаційною траншеєю. З такої відстані вже можна було легко докинути гранату. Нас було вісім чи дев’ять, і сиділи ми всі в купі, а тому одна влучно кинута граната розірвала б нас на шматки. Боб Смайлі, на чийому обличчі сильно кровила невелика рана, звівся на коліно й жбурнув гранату. Ми пригнулися, чекаючи вибуху. Запал зашипів у повітрі, проте граната не вибухнула. (Фактично, чверть усіх гранат так і не вибухала.) Своїх гранат у мене не залишилось, зате були фашистські, але я не був щодо них певен. Я гукнув, чи немає у когось зайвої гранати. Даґлас Мойль пошукав у кишені й передав мені гранату. Я пожбурив її і впав на землю. Це була щаслива випадковість, що трапляється раз на рік, і я зміг поцілити точно туди, де виблискувала гвинтівка. Почувся гуркіт вибуху, а тоді несамовиті крики й стогін. В одного ми точно влучили, щоправда, не знаю, чи вбили, але вочевидь важко поранили. Бідолашний! Я чув його волання, і в глибині душі мені стало його навіть шкода. І цієї миті, у непевному світлі спалахів від пострілів гвинтівок, я побачив, чи то мені так здалося, постать, що стояла обіч того місця, звідки стріляли. Я схопив гвинтівку і вистрелив. Знову крик, але думаю, то був наслідок кинутої гранати. Кинули ще декілька гранат. Наступні спалахи пострілів, які ми бачили, були далеко, на відстані десь сотні метрів, а то й більше. Отже, ми їх відігнали. Принаймні, поки що.
Проклинаючи все на світі, хлопці допитувалися, якого дідька нам не присилають підкріплення. Якби у нас був автомат або хоч двадцять чоловік з хорошими гвинтівками, ми могли б стримати цілий батальйон. Аж тут Падді Донован, заступник Бенджаміна, якого відрядили дізнатися про наступні накази, переліз через передній бруствер.
— Агов! Вилазьте звідти! Надійшов наказ відходити!
— Що?
— Відступаємо! Вилазьте вже!
— Чому?
— Такий наказ. Повертайтеся на попередню позицію.
Солдати вже перелізали через бруствер, дехто намагався тягти важкий ящик з боєприпасами. Раптом я згадав про телескоп, який ми залишили з іншого боку біля бруствера. Саме в цю мить я побачив, як комунікаційною траншеєю побігла четвірка зі спецпідрозділу, діючи відповідно до якогось таємничого заздалегідь отриманого наказу. Ця траншея вела до іншої позиції фашистів, і потрапити туди означало вірну смерть. Їх уже майже не було видно у темряві. Я кинувся за ними, намагаючись пригадати, як іспанською буде «відступати», зрештою я вигукнув: «Atrás! Atrás!», що, ймовірно, правильно передавало зміст. Іспанець зрозумів мене й наказав іншим повернутися. Падді чекав на нас біля бруствера.
— Хутчіш!
— Ми забули телескоп!
— Біс із ним! Бенджамін чекає!
Ми вилізли. Падді притримав для мене дріт. Щойно ми вибрались з-під укриття фашистського бруствера, як потрапили під шквальний вогонь, що, здавалось, вівся зусібіч. Були постріли і з нашого боку, бо стріляли по всій лінії фронту. Хоч би куди ми повернули, нас так і накривало все новими й новими шквалами куль. Ми блукали у темряві, наче стадо баранів. До того ж тягли важезний ящик з боєприпасами — один із тих, який важить близько п’ятдесяти кілограмів і вміщує до 1750 обойм, а ще ящик з гранатами й кілька фашистських гвинтівок. Уже за декілька хвилин ми заблукали, хоч відстань від фашистського бруствера до нашого становила менше двохсот метрів і більшість із нас знали дорогу. Ми ковзались у багнюці і знали лише те, що нас обстрілюють з обох боків. Місяця не було видно, небо світлішало. Наші позиції знаходилися на схід від Уески. Я запропонував залишатися на місці, допоки перші промені сонця не вкажуть, де схід, а де захід. Інші були проти. Ми продовжували отак грузнути у багнюці, декілька разів змінюючи напрямок руху й по черзі тягнучи ящик з боєприпасами. Зрештою, ми помітили низьку лінію бруствера, проте ніхто не мав ані найменшого уявлення, чий він — наш чи фашистський. Бенджамін поповз на животі крізь високий світлий очерет. Він вигукнув пароль, позаяк до бруствера залишилось якихось двадцять метрів. Відповідь була «РПМЄ». Ми хутко звелися на ноги, перелізли через бруствер, шубовснули у зрошувальну канаву — хлюп-хлюп! — і от нарешті ми в безпеці.