Звісно, в той час я ще не усвідомлював змін, що відбувалися у моєму світогляді. Як і всі навколо, я здебільшого переймався нудьгою днів, спекою, холодом, грязюкою, вошами, скрутою та інколи небезпекою. Зараз же все інакше. Період, який раніше здавався мені безглуздим і нудним, зараз видається надзвичайно важливим. Він настільки відрізняться від решти мого життя, що вже навіть набув привабливих рис, як це зазвичай буває з давніми спогадами. Коли все те відбувалося, мені було складно, проте зараз, згадуючи минуле, у мене є над чим замислитись. Як би мені хотілося передати вам сповна всю атмосферу того періоду! Сподіваюся, в попередніх розділах книжки я хоч трішки зміг її змалювати. Усе, що зі мною сталося, пов’язане із зимовим холодом, пошарпаними уніформами ополченців, овальними обличчями іспанців, стукотінням кулеметів, смородом сечі й зіпсованого хліба і металевим присмаком квасолевого рагу, яке ми, наче голодні звірі, виїдали з брудних мисок.
Я пречудово пам’ятаю весь той період. Подумки я знову переживаю події, які на перший погляд видаються надто незначними, щоб про них взагалі згадувати. Ось я знову в землянці у Монте Почеро, лежу на виступі з вапняку, що слугував ліжком, а молодий солдат Рамон сопе, втикнувши носа мені між лопаток. Шпортаючись, я пробираюся брудною траншеєю крізь туман, що оповиває мене, наче хмара холодної пари. Я лізу по розщелині в горі, намагаючись не втратити рівноваги, хапаюсь за корінь дикого розмарину. Високо над моєю головою свистять кулі.
Я лежу на землі серед невеличких деревець смереки на захід від Монте Тразо. Поруч зі мною Копп, Боб Едвардз і ще три іспанці. Голим сірим схилом праворуч від нас дереться вервечка фашистів. Вони схожі на мурах. Недалеко, з фашистської позиції чути звук сурми. Ми з Коппом зустрічаємось поглядами, й він, наче хлопчисько, показує фашистам язик.