Я на брудному подвір’ї Ла Гранхи, а навколо мене чоловіки, кожен з яких, тримаючи в руках миску, намагається першим дістатися до казана з рагу. Товстий і втомлений кухар відганяє їх черпаком. За сусіднім столом бородань з почепленим на пояс пістолетом крає хлібину на п’ять шматків. Просто за моєю спиною лунає пісня на кокні (Білл Чемберс, з яким я страшенно полаявся і який згодом загинув під Уескою):
Над нами пролітає снаряд. П’ятнадцятирічні хлопчаки падають долілиць. Кухар ховається за свій казан. Коли снаряд падає і розривається за сто метрів від нас, усі зводяться на ноги. В усіх зніяковілі обличчя.
Я ходжу туди-сюди під темними кронами тополь, патрулюючи наші позиції. У переповненій водою канаві плавають щури, але шуму від них, як від видр. За нами розгорається вранішня зоря й андалусійський вартовий заводить свою пісню. Метрів за сто-двісті від нас на нейтральній території чути пісню фашистських вартових.
25 квітня, після звичних mañana, нас змінив інший загін, і ми передали свої рушниці, спакували речі й вирушили до Монфлорита. Я зовсім не шкодував, що покидаю лінію фронту. Воші в штанях розмножувалися набагато швидше, ніж я встигав їх винищувати, вже місяць у мене не було шкарпеток, а на чоботах стерлася майже вся підошва, так що можна сказати, я йшов майже босий. Я мріяв залізти в гарячу ванну, одягти чистий одяг і виспатися на свіжій постільній білизні незмірно більше, ніж будь-хто інший, хто жив цивілізованим життям. Декілька годин ми проспали в сараї у Монфлориті, а вже на світанку застрибнули у вантажівку, о п’ятій годині сіли на потяг до Барбастро, потім у Лериді, на щастя, пересіли у швидкий потяг і вже до третьої години по обіді 26 квітня прибули до Барселони. Тут і почалися всі мої неприємності.
Розділ 9
З Мандалая, верхня Бірма, потягом можна дістатись Майміо, основної гірської станції провінції, розташованої на краю плато Шан. Враження дивовижні. Ви залишаєте цілком типове східне місто — палюче сонце, запилені пальми, мішанина запахів риби, прянощів та часнику, соковиті тропічні фрукти, гурти смаглявих людей, — і ви так до цього звикли, що всю цю атмосферу забираєте із собою до вагона. Коли поїзд зупиняється у Майміо на висоті чотирьох тисяч футів, думками ви все ще у Мандалаї. Проте, вийшовши з вагона, ви ступаєте на іншу півкулю. Раптом ви вдихаєте прохолодне приємне повітря, яке так нагадує повітря Англії, навколо вас зелена трава, папороть, смереки, а рожевощокі дівчата продають у кошиках суниці.
Коли, провівши на фронті три з половиною місяці, я повернувся до Барселони, то раптом згадав про це. Була така ж різка й разюча зміна всього довколишнього. У потязі на шляху до Барселони все ще зберігалася атмосфера фронту: бруд, галас, дискомфорт, пошарпаний одяг, убогість та відчуття товаристськості й рівності. Коли потяг вирушив з Барбастро, в ньому вже було повно ополченців, а на кожній станції вздовж лінії фронту набивалися ще селяни з клунками овочів, переляканою свійською птицею, яку тримали просто за лапи, мішками, як виявилося згодом, повними кролів, що стрибали й крутились по підлозі, і нарешті величенькою отарою овець, яких завели у купе й запхали у кожен вільний куток. Ополченці горлали революційних пісень, в яких тонув гуркіт поїзда і махали червоно-чорними хустинками кожній вродливій дівчині, що зустрічалася їм дорогою. З рук у руки кочували пляшки з вином та ганусівкою, гидким араґонським лікером. Маючи іспанський бурдюк з козячої шкіри, можна було пригостити товариша, через увесь вагон бризнувши в нього цівкою вина, що значно полегшувало справу. Поруч зі мною темноокий хлопчина років п’ятнадцяти розповідав про свої неймовірні, безперечно вигадані, пригоди на фронті двом селянам, які слухали його, роззявивши роти. Селяни розв’язали свої клунки й пригостили нас якимсь в’язким бордовим вином. Усі були щасливі. Важко навіть передати наскільки. Проте, щойно, минувши Сабадель, поїзд дістався Барселони, ми відчули атмосферу, яка навряд чи була гостиннішою до нас і таких як ми, ніж якби ми опинились у Парижі чи Лондоні.
Будь-хто, побувавши в Барселоні під час війни з проміжком у декілька місяців, помічав зміни, що там відбулися за цей час. Цікаво, що люди, які були в місті у серпні і січні або, як я, у грудні й квітні, незмінно казали те саме: революційна атмосфера зникла. Звичайно, всі, хто був тут у серпні, коли на вулицях ще не висохла кров, а ополченці квартирували у розкішних готелях, грудневу Барселону сприйняли б як щось буржуазне. Але мені, який щойно приїхав з Лондона, місто здавалося робітничим більше, ніж я міг собі уявити. Тепер же все змінилось. Місто знову стало звичайним, трохи понівеченим і пошарпаним війною, проте без жодних ознак панування робітничого класу.