Я повернувся на варту на даху, гостро відчуваючи розчарування й злість. Я гадав, що беручи участь у подібних подіях, людина мусить відчувати свою причетність до творення чогось великого, свою значимість для усієї подальшої історії. Проте це омана, бо в такі миті усе інше переважують фізичні потреби й відчуття. Під час бою я не здатен був правильно «проаналізувати» ситуацію, що так майстерно роблять журналісти, перебуваючи за сотні кілометрів звідси. Здебільшого я розмірковував не про правильність чи неправильність цієї безглуздої внутрішньої колотнечі, а про те, як страшенно незручно й нудно сидіти на цьому дурному даху, і про голод, що ставав усе нестерпнішим, оскільки жоден із нас ще з понеділка по-людські не їв. Увесь час у моїй голові крутилися думки, що коли тут усе завершиться, я повернусь на фронт. Мене це страшенно дратувало. Я пробув сто п’ятнадцять днів на передовій і повернувся до Барселони, розраховуючи перепочити у комфортних умовах. Натомість я сидів на цьому даху навпроти таких самих знуджених, як і я, цивільних гвардійців, які час від часу махали мені руками, запевняючи, що вони такі ж «робітники» (сподіваючись, що я у них не стрілятиму). Але ж усі знали — щойно їм віддадуть наказ стріляти, вони відкриють вогонь. Так от, якщо все це означало «творити історію», то ми цього не відчували. Ситуація нагадувала важкий період на фронті, коли бракувало бійців і кожен мусив багато годин стовбичити на варті. Який може бути героїзм, коли стоїш на варті голодний, втомлений і цілком байдужий до всього, що навколо відбувається.
У самому готелі серед різношерстої юрби, яка у більшості своїй з остраху навіть носа на вулицю не потикала, панувала атмосфера підозрілості. Люди підозрювали інших у шпигунстві, пошепки називаючи одне одного шпигунами комуністів, троцькістами, анархістами й ще бозна-ким. Товстий російський агент по черзі відводив усіх іноземців у куток і пояснював, що тут розігрується анархістський сценарій. Я спостерігав за ним з великою цікавістю, бо вперше у житті бачив людину, робота якої полягала у поширенні брехні, ну якщо не брати до уваги журналістів. У цій пародії на життя в шикарному готелі було щось відразливе, особливо зважаючи на те, що на вулиці досі тривала стрілянина. Після того, як у вікно їдальні залетіла куля й пошкодила колону, там ніхто більше не їв. Тепер усі гості юрмилися в невеликій темній кімнатці, де завжди бракувало столів. Значно поменшало офіціантів. Деякі з них були членами НКП, а тому, скинувши свої накрохмалені сорочки, доєдналися до загального страйку. Але їжу поки що подавали так само врочисто, хоча, по суті, їсти не було чого. Основною стравою на вечерю того четверга були сардини — по одній рибині на людину. Вже декілька днів у готелі не було й крихти хліба, навіть вино закінчувалося, а тому ми стали пити все дорожчі вина. Їжі не вистачало й тоді, коли припинилися вуличні бої. Три дні поспіль ми з дружиною снідали шматком козячого сиру без хліба, нічим його не запиваючи. Єдине, чого не бракувало, так це помаранчів. Водії французьких вантажівок принесли їх вдосталь у готель. Ця група виглядала досить дивно. Були з ними ще декілька іспанських дівчат та вантажник у чорному кітелі. Іншого разу зарозумілий і пихатий управитель готелю покепкував би з них і не пустив навіть на поріг, проте зараз вони були популярними, адже, на відміну від нас, мали хліб, який ми у них постійно випрошували.
Я провів останню ніч на даху, і зранку мені здалося, що все насправді закінчилось. Якщо не помиляюся, то в п’ятницю стрілянини взагалі майже не було. Ніхто достеменно не знав, чи прибули війська з Валенсії. Насправді саме в п’ятницю вони й прибули. По радіо передавали звернення уряду, в яких лунали погрози впереміш з умовляннями розійтися по домівках. Попереджали також, що заарештовуватимуть усіх, хто матиме при собі зброю в комендантську годину. На ці заклики не звертали особливої уваги, проте люди з барикад враз кудись поділися. Певен, що це було зумовлено тотальним голодом. Повсякчас чулося те саме: «Немає що їсти. Мусимо повертатися до роботи». Водночас цивільні гвардійці, які, доки в місті було продовольство, отримували пайки, могли залишатися на своїх постах. До вечора вулиці вже виглядали звично, хоча спорожнілі барикади залишалися на місці. Бульвар Ла Рамбла знову став велелюдним, крамниці відчинили двері й вулицями поїхали трамваї, які до цього стояли завмерлі. Цивільні гвардійці все ще утримували кафе «Мокко» й не розбирали барикад, але деякі з них повиносили стільці на вулицю й сиділи, поклавши гвинтівки на коліна. Проходячи повз, я підморгнув одному з них. Гвардієць всміхнувся у відповідь — він мене, звичайно, впізнав. Над телефонною станцією спустили прапор анархістів, залишивши лише прапор Каталонії. Це означало, що робітники зазнали поразки. Я усвідомив, щоправда через свою політичну неграмотність не так чітко як мав би, що коли уряд відчує себе впевнено, можуть розпочатися репресії. Проте тоді я цим зовсім не переймався. Я зітхнув із полегшенням від того, що вщух неймовірний шум пострілів і тепер можна було купити їжі та відпочити перед поверненням на передову.