Пізно ввечері на вулицях з’явилися війська з Валенсії. То був загін швидкого реагування, ще одне формування, схоже на цивільних гвардійців і карабінерів (фактично поліція) — добірні війська республіки. Вони виросли наче з-під землі, раптом їх стали бачити на вулицях, вони патрулювали по десять чоловік — високі солдати у сірих чи блакитних одностроях з довгими гвинтівками та одним автоматом на кожну групу. Тим часом перед нами стояло непросте завдання. Шість гвинтівок, з якими ми вартували на баштах обсерваторії, досі лежали там, і ми мусили повернути їх до будівлі РПМЄ. Як же пронести їх вулицею? Гвинтівки були з арсеналу. Винести їх на вулицю означало порушити наказ уряду. Якщо нас упіймають зі зброєю в руках, то неодмінно заарештують або, ще гірше, конфіскують гвинтівки. Маючи всього двадцять одну гвинтівку, ми не могли дозволити собі втратити аж шість. Після тривалих роздумів та суперечок, я з рудим іспанцем почали таємно переносити гвинтівки. Можна було легко надурити вояків загону швидкого реагування, але нас могли здати гвардійці в кафе, які чудово знали, що у нас в обсерваторії є гвинтівки. Отож я повісив гвинтівку на ліве плече, приклад прилаштував під пахву, а дуло запхав у холошу. На біду, у нас були довгі «Маузери». Навіть такий високий чоловік, як я, не може нести довгий «Маузер» у холоші штанів, не відчуваючи при цьому дискомфорту. Дуже важко було спускатися гвинтовими сходами обсерваторії і при цьому не згинати ноги. На вулиці ми зрозуміли, що йти не згинаючи ніг можна було лише надзвичайно повільно. Біля кінотеатру я помітив людей, які з великим інтересом спостерігали, як я, наче черепаха, поволі плентався вулицею. Цікаво, що вони думали? Мабуть, що я отримав поранення на війні. А проте всі гвинтівки ми винесли цілими та неушкодженими.
Наступного дня бійці загону швидкого реагування були повсюди, вони ходили вулицями з виглядом завойовників. Сумнівів не було, що уряд просто демонстрував силу, щоб тримати в страху населення, яке й так не чинитиме спротиву. Якби була реальною загроза нових заворушень, вояків тримали б у казармах, а не розпорошували невеликими групами по всьому місту. Це були вправні бійці, найкращі з тих, яких мені довелося побачити в Іспанії. І хоч вони були «ворогами», ці вояки мені дуже подобались, і я з деяким подивом дивився, як вони крокують вулицею. На Араґонському фронті я вже звик до обшарпаних, погано озброєних ополченців і не здогадувався, що республіка має таких бійців. І річ не лише в тому, що до цього загону зараховувалися лише фізично сильні та витривалі чоловіки, мене вражало їхнє озброєння. Кожен мав при собі абсолютно нову, так звану «російську гвинтівку» (ці гвинтівки Іспанії постачав СРСР, проте, наскільки я знаю, виробляли їх у США). Я оглянув одну з них. Вони були не ідеальні, проте набагато кращі за ті старезні мушкетони, які нам видавали на фронті. Вояки мали один автомат на десятьох, і в кожного був автоматичний пістолет. У нас же на фронті один автомат припадав на п’ятдесятьох чоловік, а пістолети й револьвери можна було дістати лише нелегально. Я зрозумів це лише тепер, але насправді так відбувається всюди. Цивільні гвардійці й карабінери, які не відправлялися на фронт, мали краще озброєння й обмундирування, ніж ми. Підозрюю, що такий контраст — прилизана блискуча поліції! в тилу й обшарпані брудні солдати на передовій — притаманний усім війнам. Уже за день чи два загін швидкого реагування добре поладнав з місцевим населенням. Щоправда, першого дня були сутички, коли дехто з вояків, очевидно, згідно з наказом, почали вдаватися до провокацій. Вони зупиняли трамваї, обшукували пасажирів. Якщо в когось у кишенях знаходили посвідчення члена НКП, то шматували його й топтали. Це призвело до конфліктів з озброєними анархістами, в ході яких одного чи двох було вбито. Незабаром бійці скинули свої маски завойовників, і стосунки з людьми поліпшились. Прикметно, що багато хто з них уже за день чи два мав дівчину.