«Німецькі та італійські агенти, які масово приїхали у Барселону немовби для „підготовки“ сумнозвісного „Конгресу Четвертого Інтернаціоналу“, мали одне важливе завдання. Разом з місцевими троцькістами вони повинні були спровокувати там безлади і кровопролиття, і це дозволило б німцям та італійцям оголосити, що вони „не в змозі здійснювати морський контроль каталонського узбережжя через безлади у Барселоні“, а тому змушені „висадити свої війська в Барселоні“.
Іншими словами, готувалася ситуація, в якій німецькі та італійські уряди могли спокійно висадити будь-які війська на каталонському узбережжі, стверджуючи при цьому, що „роблять це задля підтримання порядку“...
Інструментом для цього слугувала троцькістська організація під назвою РПМЄ.
„РПМЄ, співпрацюючи з відомими кримінальними елементами та деякими представниками анархістських організацій, спланувала і здійснила атаку в тилу. До того ж ця операція точно збіглася з наступом на фронті поблизу Більбао...“» і таке інше.
Згодом у цій самій статті безлади в Барселоні стають «збройним повстанням РПМЄ», в іншій статті на цю ж тему стверджується, що «безсумнівно, саме на РПМЄ лежить уся відповідальність за кровопролиття у Барселоні». «Інпрекор» (29 травня) пише, що всі, хто зводив барикади у Барселоні, були «членами РПМЄ, і партія зорганізувала їх саме з цією метою».
Я міг би навести значно більше цитат, проте й так усе зрозуміло. Усю відповідальність несе РПМЄ, а керувалася вона наказами фашистів. Трохи згодом я процитую ще декілька уривків з оповідей, які з’являлись у комуністичній пресі, й ви самі переконаєтесь, що вони такі суперечливі, що покладатися на них не можна. Але спершу дозвольте назвати основні причини, чому абсолютно нелогічно називати травневі події в Барселоні фашистським повстанням, організованим РПМЄ.
1. Партія РПМЄ була не настільки чисельною і впливовою, щоб спричинити безлади такого масштабу. Ще менше вона мала можливостей організувати загальний страйк. Насправді РПМЄ — політична організація, що не мала особливої підтримки у профспілках, а тому вона мала не більше шансів закликати людей до загального страйку у Барселоні, ніж, скажімо, у комуністів зробити це у Ґлазґо. Як я зазначав раніше, лідери РПМЄ могли б на деякий час продовжити вуличні бої, але не могли їх спричинити, навіть якби й хотіли.
2. Розмови про фашистський сценарій не витримують жодної критики, й усі докази свідчать протилежне. Нам кажуть, що німецький та італійський уряд планували висадити свої війська у Каталонії, однак вони навіть не наблизилися до узбережжя. Що ж стосується «Конгресу Четвертого Інтернаціоналу» і «німецьких та італійських агентів», то це взагалі вигадка від початку і до кінця. Наскільки мені відомо, не було навіть розмов про конгрес. Були якісь нечіткі задуми проведення конгресу РПМЄ і споріднених партій (англійських лейбористів та німецьких соціалістів), який попередньо запланували на липень, тобто за два місяці після подій, але жоден з делегатів ще не прибув. «Німецькі та італійські агенти» існували лише на шпальтах газети «Дейлі Воркер». Будь-хто, кому в той період доводилося перетинати кордон, підтвердить, що неможливо було «масово приїхати» в Іспанію або виїхати за її межі.
3. Нічого не відбулося ані у Лериді, опорному пункті РПМЄ, ані на фронті. Очевидно, що якби лідери РПМЄ прагнули допомогти фашистам, то віддали б своїм бійцям наказ відступити з передової та пропустити фашистів. Проте нічого такого не сталося і навіть не передбачалося. Заздалегідь з фронту не відвели додаткових військ, хоча досить легко було під різними приводами таємно стягти до Барселони тисячу чи дві людей. На передовій не було й натяку на саботаж. Продовольство, боєприпаси і все інше постачалося на передову в звичному режимі, і я сам це пізніше перевірив. І, що найважливіше, сплановане повстання такого масштабу потребувало б місяців підготовки, проведення підривної пропаганди серед солдат тощо. Але про це не йшлося, не було навіть таких чуток. Переконливим доказом цього є той факт, що РПМЄ на фронті не брала участі у «повстанні». Якби РПМЄ насправді планувала державний переворот, то навряд чи вона не використала б десять тисяч озброєних бійців — єдину силу, яку вона мала.