До мене кинувся американець-вартовий. «Чорт! Тебе що, підстрелили?» Навколо зібралася купа люду, як це зазвичай буває. «Підніміть його! Куди поранили? Зніміть з нього сорочку!» Американець попросив ніж, щоб розрізати мою сорочку. Я точно знав, що ніж у мене в кишені, й навіть намагався його дістати, але права рука чомусь не слухалася. Нічого не болить, думав я, і відчув дивне полегшення. Все, тепер моя дружина буде щаслива: вона вважала, що краще отримати поранення, ніж бути вбитим у якійсь страшній битві. Тільки тепер мені спало на думку дізнатися куди саме мене поранили й наскільки серйозно. Я нічого не відчував, але знав, що куля вдарила десь спереду. Я намагався щось сказати, проте мій голос був схожим на якийсь тихий писк. З другої спроби я все ж зміг запитати, куди мене поранили. В шию, відповіли мені. Гаррі Вебб, наш санітар, приніс бинти й пляшечки спирту, які нам видавали для перев’язок. Щойно мене підняли, з рота заюшила кров. Іспанець, що стояв просто за мною, сказав, що куля пройшла наскрізь. Рану полили спиртом, який зазвичай пік вогнем, проте зараз видався мені приємною прохолодою.
Мене знову поклали, чекаючи поки принесуть ноші. Дізнавшись, що куля пройшла наскрізь, я був готовий змиритися зі своєю долею. Я ж бо ніколи не чув, щоб людина чи тварина, отримавши таке поранення, змогла вижити. З кутика вуст стікала цівка крові. «Зачепило артерію», — майнула думка. Цікаво, скільки можна протягти, якщо зачепило сонну артерію. Хіба декілька хвилин? Все було наче в тумані. Десь хвилини зо дві я вважав себе померлим. І це було цікаво. Тобто цікаво, про що людина думає в таку мить. Перша думка була про мою дружину. Друга — страшенне розчарування, що мушу покидати цей світ, який, як виявилося, коли надходить кінець, такий прекрасний. Повірте, тоді я відчував це як ніколи. А ще мене дратувала така невдача. Дідько! Поранили навіть не в бою, а в цьому дурному кутку через мою власну неуважність! А ще я думав про солдата, який мене підстрелив. Цікаво, як він виглядав, хто він — іноземець чи іспанець, і чи знав, що поцілив у мене. Я не ображався на нього. Він — фашист, і якби я міг, то й сам би його пристрелив. Але якби його схопили й привели оце до мене, то я, мабуть, привітав би його з влучним пострілом. Імовірно, якби я й справді помирав, думки мої були б геть іншими.
Щойно мене поклали на ноші, як моя права рука ожила й почала страшенно боліти. Я подумав, що, мабуть, зламав її, коли падав. Нестерпний біль мене трохи заспокоїв, бо я знав, що відчуття не загострюються, коли помираєш. Я відчув полегшення й співчував тим бідакам, які, послизаючись, тягли ноші на своїх плечах. Мене несли близько двох кілометрів грузькою дорогою, і це було зовсім не просто. Я добре знав, наскільки це важко, бо ще вчора чи позавчора сам допомагав нести пораненого. Моє обличчя лоскотало листя білих тополь навколо наших окопів, і я подумав, як же чудово жити у світі, де ростуть білі тополі. Нестерпно боліла рука, і я чортихався, а потім замовкав, бо щоразу, коли я глибоко вдихав, з рота юшила кров.
Лікар наново перев’язав рану, вколов трохи морфію та відіслав до Сьєтамо. Шпиталь у Сьєтамо являв собою нашвидкуруч збиті дерев’яні бараки, в яких зазвичай поранених тримали лише декілька годин, перш ніж відправити до Барбастро чи Лериди. Від морфію я був наче п’яний, проте біль не вщухав. Рухатись я теж не міг і постійно ковтав кров. Це було так типово для іспанських шпиталів: поки я лежав, до мене підійшла молоденька медсестра й намагалась мене годувати — величезна тарілка супу, яйця, печеня тощо. Вона здивувалась, що я не хотів їсти. Єдине, про що я просив, — сигарета, проте зараз був справжній тютюновий голод, тож ніде не було сигарет. До мене прийшли товариші, яким на декілька годин дозволили покинути передову.
— Здоров! Ну як ти тут, живий? Це добре. Дай нам свій годинник, револьвер, ліхтарик. Ну і ніж, якщо маєш.
Вони вигребли у мене з кишень усе, що там було. То було звичною практикою. Коли хтось отримував поранення, все, що він мав, одразу ділилося між іншими. По суті, це абсолютно справедливо, адже годинники, револьвери і таке інше на передовій були на вагу золота. То краще нехай вони згодяться комусь на фронті, ніж їх поцуплять десь у дорозі.