Ближче до вечора прибуло достатньо хворих і поранених, щоб відправити нас до Барбастро. Це було жахіття! Мені казали, що це талан — отримати поранення в кінцівку, а якщо поранили в живіт, то точно помреш. Тепер я розумію, про що була мова! Жодна людина з внутрішньою кровотечею не могла вижити після трясіння цими розбитими великими вантажівками дорогами, які ніхто не ремонтував, відколи почалася війна. Бах, бабах, хрусь! Я згадав дитинство і наші забавки. Нас не прив’язали до нош, однак мені вистачало сили, аби триматися самотужки лівою рукою, а от один бідака впав просто на долівку, й одному Богу відомо, як він страждав. Ще один, який сидів у кутку санітарної машини, обблював все навколо. Шпиталь у Барбастро був переповнений, ліжка стояли настільки близько, що хворі майже торкалися один одного. Наступного ранку частину поранених завантажили у санітарний потяг і повезли до Лериди.
У Лериді я пролежав п’ять чи шість днів. То був великий шпиталь, в якому хворі, поранені й звичайні цивільні пацієнти лежали всі разом. Деякі чоловіки у моїй палаті мали страшні поранення. На сусідньому ліжку лежав темноволосий молодик, який страждав від невідомої хвороби. Він приймав ліки, які забарвлювали його сечу в яскраво-зелений колір, і пацієнти з інших палат ходили до нас мов на екскурсію. Нідерландський комуніст, який розмовляв англійською, почувши, що в шпиталі є англієць, підтримував мене й приносив газети. Він дістав важке поранення у жовтневих боях, а тепер обжився у шпиталі в Лериді й навіть одружився на одній з медсестер. Через поранення його нога всохлася й виглядала не товстішою за мою руку. Двоє ополченців, які були у відпустці і яких я зустрів у перший тиждень на фронті, прийшли навідати свого товариша і впізнали мене. Хлопчакам було років по вісімнадцять. Вони ніяково тупцювали біля мого ліжка, не знаючи що сказати, а тоді, ймовірно, виказуючи свій жаль з приводу мого поранення, повитягали з кишень увесь тютюн і дали його мені. Перш ніж я встиг його повернути, хлопці втекли. Це типово по-іспанському! Згодом я дізнався, що тютюну не було ніде, а вони мені віддали свою тижневу пайку.
Уже за декілька днів я міг вставати й ходити, рука була на перев’язі. Так вона чомусь боліла менше, ніж коли просто звисала донизу. Всередині все боліло від травм під час падіння. А ще у мене майже повністю пропав голос, проте рана від вогнепального поранення абсолютно не боліла. Кажуть, що це звичне явище. Неймовірної сили удар від кулі викликає шок, що попереджає появу болю, однак нерівний уламок міни чи бомби, який зазвичай б’є з меншою силою, завдає пекельного болю. На території шпиталю ріс чудовий сад, а ще був басейн із золотими рибками і маленькими сірими себеликами. Я сидів і годинами спостерігав, як вони плавають. Порядок у цьому шпиталі допоміг мені зрозуміти усю шпитальну систему на Араґонському фронті. Не знаю, чи було так само в інших. Лікарі були справжніми фахівцями, не відчувалося браку обладнання та ліків. Проте є два значні недоліки, які, я певен, стали причиною смерті сотень і тисяч чоловіків, яких можна було врятувати.
По-перше, усі шпиталі поблизу фронту функціонували фактично лише як перев’язочні пункти, але там лікували і тих, хто мав дуже серйозні поранення й не підлягав транспортуванню. Теоретично більшість поранених належало одразу ж відправляти до Барселони чи Таррагони, але через брак санітарних машин це робилося через тиждень або й десять днів. Поранені застрягали у Сьєтамо, Барбастро, Монзоні чи Лериді, не отримуючи ніякого лікування, окрім свіжої пов’язки, та й то не завжди. На жахливі осколкові поранення та розтрощені кістки накладали бинти й гіпс, створюючи таку собі оболонку. На цій оболонці олівцем описували характер пошкодження й знімали її зазвичай тоді, коли пацієнт потрапляв до Барселони чи Таррагони, тобто днів через десять. У цих шпиталях ніхто не оглядав ран, лікарів було дуже мало, й вони поспіхом проходили повз ліжка зі словами: «Все гаразд. У Барселоні тебе вилікують». Постійно ходили чутки, що незабаром відправляється поїзд до Барселони, як завжди mañana. По-друге, кваліфіковані та досвідчені медсестри були тут на вагу золота. Очевидно, в Іспанії їх просто не навчали, ймовірно через те, що до війни цю функцію виконували черниці. Я не маю жодних претензій до іспанських медсестер — вони з теплотою ставилися до мене, однак були абсолютно некомпетентними. Вони вміли зміряти температуру, деякі знали, як робити перев’язку. Та на цьому їхні навички закінчувалися. В результаті пацієнти, які не могли самі про себе подбати, практично були покинуті напризволяще. Медсестри не робили нічого, якщо хворий тиждень лежав із закрепом, не мили тих, хто сам не міг цього зробити. Пам’ятаю, як чолов’яга з розтрощеною рукою розповідав мені, що за три тижні жодного разу не вмивався. Медсестри по декілька днів навіть не заправляли наші ліжка. Харчування в шпиталях було хороше, можна сказати, навіть відмінне. В Іспанії, як ніде більше у світі, існує традиція напихати хворого надміру поживною їжею. В Лериді харчування було чудове. О шостій ранку — сніданок, що складався із супу, омлету, печені, хліба, білого вина й кави. Обід був ще багатшим, і це в той час, коли цивільне населення страждало від недоїдання. Мабуть, іспанці нічого не знають про поняття легкої дієти. Вони годують хворих такою самою їжею, що й здорових — жирні страви, просякнуті оливковою олією.