Я знову поплентався до центру. Над будівлями РПМЄ зірвали червоні прапори, натомість там майоріли республіканські стяги, а в дверях стояли озброєні цивільні гвардійці. У будівлі центру допомоги на розі площі Каталонії порозважалася поліція — вибили майже всі вікна. Книжкові кіоски РПМЄ стояли спустошені, а трохи далі вулицею Ла Рамбла вказівник заклеїли карикатурою на РПМЄ — маска, а під нею фашистська пика. Майже в самому кінці Ла Рамбла, біля набережної, я побачив дещо химерне — брудні й пошарпані після передової ополченці втомлено витягнулися на стільцях, які для роботи поставили чистильники чобіт. Я навіть упізнав декого з них. То були бійці РПМЄ, які прибули з фронту у відпустку, й, дізнавшись про заборону РПМЄ, мусили ночувати бозна-де просто неба, бо біля їхніх домівок постійно чатувала поліція. Кожен член РПМЄ, повернувшись до Барселони в цей час, міг вибирати: переховуватися чи потрапити до в’язниці, що було поганою ідеєю після трьох-чотирьох місяців на передовій.
Ситуація видавалася дивною. Вночі на нас полювали, а вдень можна було жити майже звичним життям. Кожен будинок, в якому мешкали ті, хто міг переховувати представників РПМЄ, уже перебував чи міг бути під наглядом. Неможливо також було піти до готелю чи пансіонату, оскільки існував наказ, що зобов’язував їхніх власників повідомляти поліцію про заселення нових клієнтів. Насправді це означало ночівлю на вулиці. Проте вдень у такому місті як Барселона, ви були, можна сказати, у безпеці. Вулицями нипали цивільні гвардійці, бійці загону швидкого реагування, карабінери, звичайні поліцейські й ще бозна скільки шпигунів у цивільному. Але вони не спиняли усіх підряд, тож якщо ви виглядали як усі інші, то боятися фактично не було чого. Головне — не вештатися поблизу будівель РПМЄ і не заходити в кафе, де вас знали. Того дня і наступного я провів досить багато часу у громадській лазні. Мені це видалося непоганим місцем, щоб згаяти час та сховатись. На жаль, така думка ще багатьом прийшла в голову, і коли я вже виїхав з Барселони, поліція здійснила напад на одну з громадських лазень і заарештувала багато «троцькістів» у чому мати народила.
Просто посеред Ла Рамбла я зіштовхнувся з одним із поранених, який перебував у санаторії «Маурин». Ми непомітно підморгнули один одному, як робили усі в той час, і змогли тихенько зустрітися в одному з кафе, що було вулицею далі. Він уник арешту в санаторії, проте, як і багато інших, мусив жити на вулиці. Бідака був у самій лише сорочці і геть без грошей. Він розповів мені, як один із цивільних гвардійців здер зі стіни великий кольоровий портрет Мауріна й пошматував його. Сам же Маурін (один з лідерів РПМЄ) перебував у полоні у фашистів, і подейкували, що його вже розстріляли.
О десятій я зустрівся з дружиною біля британського консульства, згодом підійшли Макнер та Коттман. Вони одразу випалили, що Боб Смайлі мертвий. Він помер у в’язниці у Валенсії, але ніхто не знав, що саме стало причиною смерті. Його спішно поховали, й представникові лейбористської партії, який там був, не дозволили оглянути тіло.
Звичайно, я одразу вирішив, що Боба розстріляли. У той час так всі думали, але тепер я гадаю, що ми могли й помилятися. Трохи згодом причиною смерті назвали апендицит, а потім від іншого в’язня, якого випустили з в’язниці, ми почули, що Боб справді хворів. То може історія про апендицит і не була вигадкою. А показати тіло Мюррею відмовилися лише для того, щоб йому допекти. Розповім вам трохи про Боба Смайлі. Він був молодим — усього двадцять два роки — і фізично найздоровішим з усіх, кого мені доводилося зустрічати. На фронті серед іспанців та англійців він був єдиним, хто, пролежавши три місяці в окопі, жодного разу не захворів. Люди з таким здоров’ям не помирають від апендициту, якщо одержують належний догляд. Але якби ви побачили іспанські в’язниці — особливо ті, в яких тримають політичних в’язнів, — ви б зрозуміли, чи мала шанс хвора людина отримати належний догляд та увагу. Ті в’язниці радше скидалися на катакомби. Щоб знайти щось подібне в Англії, слід повернутись у XVIII століття. Людей запихали в крихітні кімнатки, де навіть усім лягти було непросто. Часто в’язнів тримали у льохах чи інших темних приміщеннях. Зауважте, що то не було тимчасовим триманням — у деяких випадках люди чотири чи п’ять місяців не бачили сонячного світла. Годували їх жахливо — дві тарілки супу і два шматка хліба на день. (За декілька місяців їжа трохи покращувалась.) Повірте, я не перебільшую, можете запитати будь-якого політичного в’язня, який сидів у іспанській в’язниці. У мене є оповіді про іспанські в’язниці з декількох різних джерел, і всі вони описують фактично те саме, тож немає підстав сумніватися. До того ж я й сам бачив, що таке іспанська в’язниця. Ще один мій друг-англієць, якого ув’язнили, писав, що його власний досвід перебування в іспанській в’язниці «багато чого пояснює у справі Смайлі». Мені надзвичайно складно пробачити смерть Смайлі. Він був відважним та обдарованим юнаком, який відмовився від кар’єри в університеті Ґлазґо й прибув до Іспанії боротися з фашизмом, а на фронті, як я сам бачив, бився затято й хоробро. І що вони з ним зробили? Кинули до в’язниці й дозволили померти, як безпритульній тварині. Знаю, коли йде велика і кривава війна, не час волати про смерть однієї-єдиної людини. Бомба скинута з літака просто в натовп людей на вулиці, наробить більше лиха, ніж багато політичних переслідувань. Проте гнів викликає саме безглуздість такої смерті. Померти в бою — це одне, а опинитися у в’язниці без найменшої причини і очевидного звинувачення, лише через сліпу лють, та конати, залишившись на самоті зі своєю хворобою, — це геть інше. Я не можу зрозуміти, яким чином подібний випадок, а він був не єдиним, міг наблизити перемогу.
По обіді ми з дружиною відвідали Коппа. В’язнів, які не сиділи в одиночній камері, дозволялося відвідувати, проте це було небезпечно робити більше одного чи двох разів. Поліція стежила за усіма, хто приходив, а якщо ви навідувались надто часто, то автоматично вважались друзями «троцькістів» і могли самі опинитися за ґратами. Так уже сталося з кількома людьми.
Коппа не тримали в ізоляції, тож ми легко отримали дозвіл на зустріч з ним. Поки нас вели коридором в’язниці повз залізні двері камер, назустріч нам два гвардійці вивели іспанця — бійця РПМЄ, мого знайомого з передової. Ми зустрілися поглядами і знову непомітно підморгнули один одному. Першим, кого я побачив у в’язниці, був американський ополченець, який кілька днів тому виїхав додому. І хоч з документами у нього все було гаразд, його все одно заарештували на кордоні, можливо тому, що він ще й досі носив вельветові бриджі, як у ополченців. Ми проминули один одного, ніби ніколи й не бачилися. Жахливе відчуття! Я добре його знав, місяцями ми жили в одному окопі, він допомагав нести мене, коли я отримав кулю в шию. Проте я знав, що інакше не можна. Гвардійці всюди мали очі. Було небезпечно впізнати забагато людей.
Так звана в’язниця була насправді підвальним приміщенням крамниці. У кожну з двох кімнаток площею зо двадцять квадратних метрів було набито по сто чоловік. Це місце виглядало достоту як Ньюгейтська в’язниця на малюнках XVIII століття — смердюче сміття, нагромадження людських тіл, жодних меблів — просто гола долівка, одна лава, декілька подертих ковдр, тьмяне світло, на вікнах — залізні віконниці. На брудних стінах нашкрябані революційні гасла: «Хай живе РПМЄ! Хай живе революція!» Сюди приводили усіх політичних в’язнів, арештованих за останні місяці. Навколо стояв оглушливий гомін. Зараз була година відвідування, тож людей напхалося стільки, що важко було й поворухнутись. Майже всі походили з найбідніших прошарків робітничого класу. Жінки дістали небагату їжу, що принесли своїм чоловікам. Серед в’язнів було й декілька поранених, з якими я познайомився у санаторії «Маурин». Двом з них ампутували ноги, одного до в’язниці привезли без милиць, тож він мусив стрибати на одній нозі. Був також хлопчик років дванадцяти, очевидно, дітей також арештовували. У камері жахливо смерділо — так буває завжди, коли юрбу людей зачиняють в одному приміщенні без належних санітарних умов.
Копп ішов назустріч нам, розштовхуючи людей ліктями. Повновиде свіже обличчя майора виглядало так само, і навіть у цьому брудному місці його форма виглядала охайно, а сам він був виголений. Серед ув’язнених був ще один офіцер у формі національної армії. Проштовхуючись крізь стовпище людей, вони з Коппом привітали один одного як належить і цей жест виглядав досить зворушливо. Здавалося, Копп, був у чудовому гуморі: «Гадаю, нас усіх тут перестріляють», — весело сказав він. Від слова «перестріляють» я здригнувся. Нещодавно куля пробила мені шию, і я чудово пам’ятав те відчуття. Неприємно думати, що таке може трапитись із тим, кого ти добре знаєш. Тоді я усвідомив, що всіх ключових фігур РПМЄ, і Коппа також, розстріляють. Щойно поширилися чутки про смерть Ніна, і ми дізналися, що РПМЄ звинувачують у зраді та шпигунстві. Все вказувало на сфабрикований процес і масову бійню лідерів «троцькізму». Жахливо бачити свого друга у в’язниці й не мати змоги йому допомогти. Насправді нічого не можна зробити, немає навіть сенсу звертатися до бельгійської влади, адже, приїхавши сюди, Копп порушив закон своєї країни. Я змушений був доручити розмову своїй дружині — голос до мене ще не повернувся, а писк, що долинав з мого горла, через гамір було не чути. Копп розповів нам про друзів, яких знайшов серед ув’язнених, про охоронців, з-поміж яких траплялися непогані хлопці, але деякі принижували та били боязкіших в’язнів, а ще про їжу, яку правильніше називати «помиями». На щастя, ми принесли трохи поїсти й сигарети. Копп розповів також про документи, які у нього вилучили під час арешту. Серед них був і лист від військового відомства, адресований полковникові, який керував інженерними операціями в армії на сході. Поліція конфіскувала той лист і відмовилася його повернути. Якби ми змогли його повернути, можливо, це змінило б ситуацію.