Поліція проводила обшук у добре знаному стилі ОДПУ та гестапо. На світанку постукали у двері, до кімнати зайшли шестеро чоловіків, увімкнули світло й одразу зайняли різні позиції у кімнаті, ймовірно, заздалегідь умовлені. Потім вони з неймовірною ретельністю обшукали обидві кімнати (у номері була ще вбиральня). Вони обстукували стіни, піднімали килимки, перевіряли підлогу, мацали штори, шукали щось навіть під ванною та батареями, витрусили кожну шухлядку і валізу, ще й уважно переглянули весь одяг, підносячи його до світла. Поліцейські конфіскували всі документи й папери, прихопили навіть те, що було в кошику для сміття, а також усі наші книжки. Вони були просто у захваті, коли знайшли французький переклад «Mein Kampf» А. Гітлера. Якби вони знайшли лише цю книжку, то нам був би кінець — бо ж очевидно, що людина, яка читає «Меіп Kampf», — фашист. Однак наступної митті вони натрапили на сталінську брошуру «Способи ліквідації троцькістів та інших дворушників», яка їх дещо заспокоїла. В одній із шухляд знайшли декілька пачок цигаркового паперу. Вони роздерли кожну пачку й обдивились кожен папірець, шукаючи таємних повідомлень. Обшук тривав близько двох годин. Проте вони навіть пальцем не торкнулись ліжка. Увесь цей час дружина лежала в ліжку, й під матрацом могли бути заховані автомати, а під подушкою стоси троцькістських документів. Однак детективи не чіпали ліжка, навіть не заглядали під нього. До слова, не вірю, щоб працівники ОДПУ так поводилися. Не забувайте, що поліція була цілковито під контролем комуністів, і ці чоловіки, ймовірно, самі теж були членами партії. А ще вони були іспанцями, й не могли собі дозволити витягнути жінку з ліжка. Тож вони просто оминули ліжко, через що обшук став абсолютно безглуздим.
Тієї ночі Макнер, Коттман і я спали у високій траві біля покинутого будівельного майданчика. Як на цю пору року, ніч була холодною, тож ніхто як слід не виспався. Пам’ятаю, як ми довго тинялися туди-сюди, чекаючи, коли вже нарешті можна буде випити філіжанку кави. Уперше за весь час перебування у Барселоні я пішов подивитися на собор — будівлю сучасну й найогиднішу в усьому світі. У нього були чотири зубчасті шпилі у формі пляшки. На відміну від інших соборів Барселони, цей під час революції не зазнав жодних пошкоджень, а все через його «мистецьку цінність», казали люди. На мою думку анархісти показали свій несмак, не зірвавши його, коли мали нагоду, хоч і вивісили між шпилями свій червоно-чорний стяг. По обіді ми з дружиною востаннє пішли до Коппа. Ми не могли йому допомогти, нічим не могли зарадити, хіба лише попрощатися й залишити гроші іспанським товаришам, які приносили б йому їжу та сигарети. Однак трохи згодом, коли ми вже покинули Барселону, Коппа перевели до одиночної камери, і неможливо було передати навіть їжу. Того вечора, гуляючи по Ла Рамбла, ми пройшли повз кафе «Мокко», яке досі утримували гвардійці. Піддавшись хвилинній слабкості, я зайшов досередини і звернувся до двох цивільних гвардійців, які з гвинтівками за плечима стояли, спершись на шинквас. Я запитав, чи вони бува не знають, хто з їхніх товаришів чергував тут під час травневих безладів. Вони не знали, не знали навіть, в кого можна запитати. Я сказав, що мій друг Жорж Копп зараз перебуває у в’язниці і його судитимуть за щось, пов’язане з тими подіями. Гвардійці, які тоді були на варті, знають, що він зупинив бійку й зберіг не одне життя. Можливо, вони могли б прийти й дати свідчення. Один із гвардійців був тупим вайлуватим чолов’ягою, який постійно кивав головою, бо через вуличний шум не чув, про що я розповідав. Проте інший сказав, що чув розповідь про Коппа від товаришів і що Копп був buen chico (хорошим чоловіком). Проте навіть тоді я знав, що все намарне. Навіть якщо Коппа судитимуть, то представлять купу фальшивих доказів. Якщо його розстріляють (а я був майже певен цього), то ці слова можуть стати епітафією: buen chico з гвардії, який був частиною брудної системи і який, однак, залишився людиною та міг серед усього іншого розпізнати гідний вчинок.
У той час наше життя було неймовірним, просто божевільним. Уночі ми були злочинцями, а вдень заможними англійськими туристами, принаймні такими ми хотіли здаватися. Навіть після ночівлі просто неба гоління, ванна й крем для взуття роблять дива. Наразі найбезпечнішим було якомога більше скидатися на буржуа. Ми стали частими гостями у фешенебельних кварталах міста, де нас ніхто не знав, у дорогих ресторанах поводились як дуже англійські англійці. Вперше у своєму житті я став писати на стінах. У коридорах декількох дорогих ресторанів я нашкрябав «Хай живе РПМЄ!» найбільшими буквами, які лише міг вивести. Увесь цей час, фактично переховуючись від поліції, я не відчував, що перебуваю в небезпеці. Сама ця ситуація видавалася мені абсурдною. В мені жила оця невитравна англійська віра, що «вони» не можуть вас заарештувати, якщо ви не порушили закону. Тепер я розумію, що така віра — найнебезпечніше, що може бути під час політичного погрому. Був ордер на арешт Макнера, отож не виключено, що й ми всі у тому переліку. Ні на день не припинялися арешти, облави та обшуки. Майже всі, кого ми знали й хто не був на фронті, вже сиділи у в’язниці. Поліція дійшла до того, що обшукувала французькі кораблі, які час від часу брали на борт біженців, й затримувала запідозрених у троцькізмі.
Завдяки доброті британського консула, який цього тижня доклав немало зусиль, наші паспорти були в порядку. Ми мусили поспішати. За розкладом потяг у порт Боа відходив о пів на восьму вечора, але насправді мав відбути десь о пів на дев’яту. Ми домовилися з дружиною, що вона заздалегідь замовить таксі, збере речі, заплатить за номер і покине готель останньої миті. Якщо працівники готелю забагато знатимуть, то неодмінно викличуть поліцію. Я приїхав на вокзал о сьомій і дізнався, що поїзд уже поїхав — десять хвилин тому. Як завжди, машиніст передумав. На щастя, я вчасно попередив дружину. Наступний поїзд був рано-вранці. Макнер, Коттман і я вечеряли в невеличкому ресторані поблизу вокзалу, й з обережної розмови ми дізналися, що власник закладу — член НКП. Він дав нам кімнату з трьома ліжками й «забув» попередити про це поліцію. Уперше за п’ять ночей я спав роздягненим.
Наступного ранку дружина непомітно вислизнула з готелю. Поїзд запізнювався на годину. Я ж не гаяв часу і почав писати листа до міністерства, в якому розповів про справу Коппа — що його помилково ув’язнили, що він зараз дуже потрібний на фронті, що багато осіб можуть підтвердити, що він ні в чому не винний тощо. Цікаво, чи читав хтось цього листа, нашкрябаного нашвидкуруч жахливим почерком (пальці тоді були ще паралізовані) на вирваних з нотатника аркушах, складеного ще жахливішою іспанською. Втім, ані цей лист, ані щось інше жодним чином не вплинуло на перебіг справи Коппа. Відтоді минуло шість місяців, а Копп (якщо його ще не розстріляли) досі без суду й слідства перебував у в’язниці. Спочатку ми отримали від нього два листи, які винесли колишні в’язні й відправили з Франції. У них повторювалась та сама історія: ув’язнення в брудних темних закапелках, погане харчування, серйозні хвороби через нелюдські умови утримування та відмова у наданні медичної допомоги. Усе це має підтвердження з різних джерел, англійських та французьких. Нещодавно Копп зник в одній з тих «таємних в’язниць», зв’язку з якими, здається, немає. Справа Коппа — це типова доля десятків, а чи сотень іноземців, і ніхто не знає, скількох тисяч іспанців.
Ось нарешті ми безпечно перетнули кордон. У потязі були вагони першого класу та вагон-ресторан, в Іспанії я такий побачив уперше. Донедавна в Каталонії ходили потяги лише одного класу. Потягом ходили два детективи й записували імена іноземців, але побачивши нас у вагоні-ресторані, здається, залишилися задоволеними нашою добропорядністю. Дивовижно наскільки все змінилося. Усього лише шість місяців тому, коли влада була в руках анархістів, добропорядно виглядати означало виглядати як пролетарій. Коли я їхав з Перпіньяна до Цербереса, один француз скрушно мовив: «Не можна їхати до Іспанії в такому вигляді. Зніміть комірець і краватку. В Барселоні їх з вас зірвуть». Звичайно, він перебільшував, але це ілюструвало ставлення до Каталонії. На кордоні анархіст не впустив до Іспанії одного лише ошатно вбраного француза та його дружину, ймовірно через те, що виглядали вони достоту як буржуа. Тепер же все було навпаки: рятувались усі, хто виглядав як буржуа. На паспортному контролі наші імена шукали у списку неблагонадійних, проте завдяки поганій роботі поліції нас там не було. Не виявилось навіть Макнера. Нас обшукали з голови до п’ят, проте нічого не знайшли, окрім моїх документів на звільнення, проте карабінер, який мене обшукував, не знав, що 29-та дивізія — це РПМЄ. Ми минули шлагбаум — і ось, через шість місяців, я знову на французькій землі. У мене залишилось усього два сувеніри з Іспанії: міх для води з козячої шкіри і одна з тих невеличких залізних ламп, в якій араґонські селяни палили оливкову олію. Лампа ця була майже точною копією теракотових ламп, які дві тисячі років тому використовували римляни. Якось я підібрав її в одній з розвалених халуп.