Невдовзі з’ясувалося, що ми дуже вчасно покинули Іспанію. Перша з побачених нами газет повідомляла про арешт Макнера за звинуваченням у шпигунстві. Іспанська влада поквапилася про це оголосити. На щастя, троцькісти не можуть бути видані іншій державі.
Цікаво, що зазвичай роблять люди, коли після війни ступають на мирну землю. Щодо мене, то я помчав до кіоску з тютюном і накупив стільки сигарет, скільки міг запхати собі в кишені. Потім ми пішли до буфету й випили по чашці чаю, то був перший чай зі свіжим молоком за декілька місяців. Мені знадобився не один день, перш ніж я звик, що сигарети можна купувати тоді, коли вони тобі потрібні. Я ніби очікував, що двері крамниці зачиняться і на вікні з’явиться напис: «No hay tabaco».
Макнер та Коттман збиралися до Парижа. Ми з дружиною зійшли з потяга на станції Банюл, відчуваючи потребу трохи відпочити. Однак там нас прийняли не дуже гостинно, а надто дізнавшись, що ми з Барселони. Щоразу розмова зводилася до одного: «Ви щойно з Іспанії? За кого ви воювали? За уряд? Зрозуміло», — й одразу ж починає відчуватися прохолодне ставлення. Здавалося, це маленьке містечко було цілковито на боці Франко. Воно й не дивно, зважаючи скільки іспанських фашистів прибувало сюди час від часу. Офіціант кафе, куди я часто навідувався, був профранкським іспанцем, і щоразу, подаючи аперитив, кидав на мене повний зневаги погляд. У Перпіньяні все інакше — там було повно прихильників уряду, а різні фракції боролися одна проти одної не гірше, ніж у Барселоні. В одній з кав’ярень слово РПМЄ забезпечувало вам численних друзів та усмішку офіціанта.
Наскільки я пам’ятаю, в Банюлі ми провели три дні. Дивно, але то був неспокійний період. У цьому тихому рибацькому містечку, де не рвалися гранати, не стріляли кулемети, не було черг за харчами, пропаганди, інтриг, ми мали б почуватися спокійно і вдячно. Але нічого такого ми не відчували. Усе, що ми бачили й пережили в Іспанії, нікуди не зникло, натомість ще чіткіше, ніж раніше, у нашій пам’яті поставали події минулого. Ми думали, розмовляли й мріяли лише про Іспанію. Місяцями обіцяли собі, що коли «виберемося з Іспанії», оселимось десь на середземноморському узбережжі, відпочиватимемо й рибалитимемо. Але зараз наше життя видавалося нудним й викликало лише розчарування. Погода була прохолодною, з моря дув сильний вітер, хвилі прибивали до прибережного каміння піну, корки й риб’ячі тельбухи. Це здавалося божевіллям, але ми обоє хотіли одного — повернутися назад, і хоч із цього нічого хорошого не вийшло б, лише біда, ми обоє жадали б опинитися у в’язниці разом з іншими. Думаю, що не зміг передати повного мірою всього того, що насправді для мене значили проведені в Іспанії місяці. Я описав лише деякі події, проте неспроможний описати почуття, які вони викликали у моєму серці. На папері не передати всю цю мішанину місць, запахів, звуків: запах окопів, світанок у горах, що розливається у безмежну даль, залізний ляскіт куль, гуркіт та спалахи гранат, чисте холодне світло ранків у Барселоні, звук чобіт у дворі казарм у грудні, тоді, коли люди ще вірили у революцію, черги за їжею, червоно-чорні стяги й обличчя іспанських ополченців. У моїй пам’яті чітко закарбувалися обличчя ополченців — людей, з якими я познайомився на фронті і які тепер розпорошені по всіх усюдах: хтось загинув у бою, когось покалічили, хтось у в’язниці, але сподіваюсь, що більшість живі-здорові. Я бажаю всім їм щастя. Сподіваюся, вони виграють свою битву й виженуть зі своєї країни всіх до одного іноземців — німців, росіян, італійців. Ця війна, в якій я зіграв мізерну роль, залишила у пам’яті переважно жахливі спогади, але я щасливий, що все ж там був. Якщо озиратися на лихо такого масштабу, — хай би чим закінчилася ця війна, це все одно лихо, — навіть якщо не брати до уваги бійні та фізичних страждань, результатом не конче має бути розчарування і цинізм. Насправді цей досвід тільки зміцнив мою віру в існування хороших людей. Сподіваюсь, моя оповідь не надто спотворює дійсність. Мені здається, ніхто не може бути цілком безстороннім, правдивим, об’єктивним, описуючи такі події. Важко бути впевненим у чомусь, окрім того, що бачив на власні очі, хочеш ти чого чи ні, але розповідь виходить пристрасною. Якщо я не казав цього раніше, то дозвольте зараз це зробити: не забувайте про мою упередженість, помилки у трактуванні фактів, викривлення, зумовлені тим, що я бачив події лише з одного боку. Не забувайте цього, коли читатимете будь-яку іншу книжку про цей період іспанської війни.
Через постійне відчуття, що ми мусимо щось робити, хоч насправді нічого не могли вдіяти, ми покинули Банюл раніше, ніж збиралися. З кожним кілометром на північ Франції все довкола ставало зеленішим й м’якшим. Ми покидали гори і вино, наближаючись до луків та в’язів. Коли я їхав до Іспанії через Париж, все видавалося мені сумним, місто кардинально відрізнялось від Парижа, який я знав вісім років тому, коли життя коштувало дешевше, а про Гітлера ніхто не знав. Добра половина кав’ярень, в яких я раніше бував, була зачинена через брак відвідувачів, усі говорили лише про здирницькі ціни та страх війни. Тепер же, після бідної Іспанії, Париж видавався мені веселим і заможним. Саме у розпалі була Всесвітня виставка, але ми вирішили її не відвідувати.
А ось і Англія — східна Англія — мабуть, найбільш гладенький, рівний, прилизаний краєвид на світі. Тут важко повірити, особливо якщо ви приходите до тями після морської хвороби на велюрових подушках у потязі, що десь на цій землі справді щось відбувається. Землетруси в Японії, голод у Китаї, революції в Мексиці? Не переймайтеся, завтра на сходах стоятиме молоко, у п’ятницю вийде «Нью Стейтсмен». Промислові міста далеко, кіптява й страждання залишилися десь за обрієм. Тут була Англія, яку я знав із самого дитинства: зарослі польовими квітами залізничні насипи, широкі луки, на яких задумливо пасуться великі лискучі коні, тихо течуть повільні потічки, а навколо них верби, зелені крона в’язів, кущі осоту в садках, а потім неозорі хащі Лондона, баржі на болотистій річці, знайомі вулиці, плакати, що оголошують про ігри у крокет та королівські весілля, чоловіки в котелках, голуби на Трафальгарській площі, червоні автобуси, поліцейські у синіх одностроях. Усе це спить глибоким, непробудним англійським сном, з якого можна прокинутись хіба від звуку вибухів бомб.
Джордж Орвелл
/ George Orwell /
(1903-1950) - англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього.
Проте у творчому доробку Орвелла є ще одна дуже важлива книжка - спогади письменника про його участь у громадянській війні в Іспанії. У певному сенсі ідеаліст, Джордж Орвелл, як і багато хто в ті часи, відгукнувся на заклик іспанського республіканського уряду допомогти у боротьбі проти генерала Франко. Але, прибувши до Іспанії і поступово занурюючись у місцеві події, а також безпосередньо беручи участь у військових діях, Орвелл розуміє, що не все так просто та однозначно, як може видатися збоку, а надто, якщо намагатися оцінювати перебіг громадянської війни в Іспанії, послуговуючись лише газетними статтями різного пропагандистського забарвлення. Якраз тоді Орвелл уперше зіштовхується з лицемірною і облудною пропагандою, якою Радянський Союз та його закордонні поплічники примудрилися обплутати увесь світ, він бачить, як радянська внутрішньопартійна колотнеча і боротьба за владу ширяться, виходять далеко за межі СРСР і зачіпають навіть далеку Іспанію, таким чином приводячи до поразки іспанську революцію і, врешті-решт, допомагаючи Франко здобути перемогу над республіканськими демократичними силами, які нібито підтримував СРСР.