Я не був аж такий відірваний від реальності, щоб не поставити запитання: чи мав я на увазі себе, говорячи про розсудливу людину. Повернувшись із банку, почав голитися і зауважив, що моє обличчя, звикле бути веселим, приймаючи метафізичний засновок загальної корисності, доводячи, що поява людства на цій землі в цілому хороша річ, — це обличчя, яке виражало згоду з принципами капіталістичної демократії, було тепер пригнічене, нещасне і похмуре, неприємне для гоління. Тож чи був я отією розсудливою людиною?
Вирішив вдатись до безстороннього аналізу та здійснити невеличке онтогенетичне й філогенетичне дослідження самого себе. Отже, резюме: моя родина походила з Києва і мала прізвище Цитрін, та оформляючи документи на Елліс-Айленд, його змінили на англійський штиб. Я народився в Епплтоні, штат Вісконсин, там же, де й Гаррі Гудіні, з яким, на мою думку, ми дещо схожі. Зростав у польському Чикаґо, ходив до середньої школи імені Шопена. Восьмий рік мого життя минув у загальній палаті туберкульозного санаторію. Добрі люди подарували закладу безліч кольорових коміксів. Їхні стоси височіли біля кожного ліжка. Діти стежили за пригодами Спритного Джима і Телепня Мак-Ната. Крім того, вдень і вночі я читав Біблію. Родичам дозволяли відвідини раз на тиждень. Мої батьки приходили по черзі: мама у старенькому зеленому саржевому костюмі, з великими очима, прямим носом і бліда від хвилювання — глибокі почуття перехоплювали їй подих; і тато — відчайдушний іммігрант-борець, який заходив із морозу в просякнутому цигарковим димом пальті. Діти вночі мали крововиливи, захлиналися кров’ю й помирали. Вранці треба було миритися з білою геометрією застелених порожніх ліжок. Тут я став дуже задумливий. Гадаю, моя хвороба легень перейшла в емоційний розлад, тож я іноді почувався, і досі часом почуваюся, зараженим запальністю, напливами хворобливих поривів, що супроводжуються гарячкою й запамороченням від ентузіазму. Через сухоти я пов’язував дихання з радістю, а через похмурість палати радість пов’язував зі світлом і, певно, через власну нелогічність вбачав зв’язок між світлом на стінах і світлом усередині мене. Схоже, я став занадто сентиментальним типом, який на кожному кроці співає «Алілуя». Зрештою, Америка — це дидактична країна, що її мешканці завжди подають свій особистий досвід як корисний урок для всіх решти, сподіваючись підбадьорити їх та зробити їм добро, — щось на кшталт особистої рекламної кампанії. Часом я сприймаю це як ідеалізм. А іноді це видається мені чистим божевіллям. Якщо ви такі віддані добру, то як же чиниться все те зло? Коли Гумбольдт називав мене простаком, чи не на це він натякав? Смерть цього бідолашного чоловіка, що зосередив у собі стільки зла, стала застереженням, його спадок — це запитання, звернене до публіки. Запитання самої смерті, що його Волт Вітмен вважав питанням із питань.
Хай там як, я нітрохи не переймався своїм виглядом у люстрі. Але тепер я побачив залишки ангельської невинності, що кристалізувалися у лицемірство, особливо довкола вуст. Тому почав голитися навпомацки і розплющив очі лише коли почав одягатися. Я вибрав скромний костюм і краватку. Мені не хотілося провокувати Кантабіле викличним виглядом.
Мені не довелося довго чекати ліфта — у будинку саме минув «час собак». У години вигулу це марна справа, тому доводиться користуватися сходами. Вийшов до своєї пом’ятої машини, що саме її утримання коштувало мені півтори тисячі доларів на рік. Надворі нічим було дихати. Передріздвяна пора, понурий грудень, буре загазоване повітря линуло понад озером із великого металургійно-нафтоочисного комплексу південного Чикаґо та Гаммонда й Ґері у штаті Індіана. Сів у авто й завів двигун, увімкнувши також і радіо. Коли залунала музика, пошкодував, що в мене так мало станцій, бо вибір був невеликий. Радіостанції культурного спрямування пропонували святкові концерти Кореллі, Баха, Палестрини — старовинну музику під диригуванням покійного Ґрінберга у виконанні Коєна, який грав на віолі да гамба, та Леві — партія клавесина. Вони виконували прекрасні благочестиві кантати, натомість я намагався дивитися на дорогу крізь розтрощене Кантабіле вітрове скло. У мене в піджаку був пакет із новенькими п’ятдесятидоларовими банкнотами, окуляри та гаманець. Я ще не вирішив, як мені діяти далі. Ніколи не планую таких речей, а чекаю, коли вони стануть очевидними. Тож на об’їзній дорозі спало на думку зупинитися біля клубу здоров’я. Моя душа перебувала в одному зі своїх чиказьких станів. Як описати це явище? У чиказькому стані мені постійно чогось бракує, серце переповнюється почуттями, і я відчуваю шалений запал. Чуттєвий бік моєї душі прагне себе виразити. З’являються деякі симптоми, як при передозуванні кофеїном. У той же час почуваюся знаряддям зовнішніх сил. Вони використовують мене або як приклад людської помилки, або лише як тінь бажаного прийдешнього. Я вів машину. Величезне бліде озеро накочувало свої хвилі на берег. На сході було біле сибірське небо і виставковий центр Маккорміка, схожий на авіаносець, пришвартований біля берега. Трава здавалася безживною. Мала зимовий жовтувато-брунатний колір. Водії, звертаючи вбік, їхали поряд, щоб роздивитися такий несамовито понівечений «мерседес».