Проте моя маленька донечка казала з несхибною влучністю інстинкту:
— Розкажи мені, що робила твоя мама? Вона була гарна?
— Як на мене, вона була дуже гарна. Я на неї не схожий. Вона варила, пекла, прала, прасувала, консервувала, маринувала. Вміла ворожити на картах і співала надривних російських пісень. Мама і тато по черзі відвідували мене в санаторії щодва тижні. У лютому вони приносили таке тверде ванільне морозиво, що його ніж не брав. А що ще… Ага! Вдома, коли у мене випадав зуб, вона кидала його за пічку й просила маленьку мишку принести мені кращий. Бачиш, які зуби ці кляті миші мені підсунули.
— Ти любив свою маму?
Моє серце зненацька заполонило гаряче почуття. Я забув, що розмовляю з дитиною, і сказав:
— Ох, я всіх їх любив — страшенно, шалено. Моє серце просто розривалося від любові. Та це було глибоко всередині. Я плакав у санаторії, бо міг ніколи не повернутися додому і не побачити їх. Але вони, Мері, певно, навіть і не підозрювали, як я люблю їх. У мене була лихоманка через сухоти, але й любовна лихоманка теж. Пристрасний, хворобливий хлопчик, у школі я завжди був закоханий. А вдома, якщо випадало прокинутися вранці першим, я страждав через те, що вони досі сплять. Мені хотілося, щоб вони прокинулися, і наше дивовижне спільне життя тривало далі. Я також любив Менашу, нашого квартиранта, і мого брата Джуліуса — твого дядечка.
Проте довелося відволіктися від цих сентиментальних спогадів.
У той момент мене поглинули думки про гроші, чеки, ґанґстерів, автомобілі.
Мене непокоїв іще один чек. Його надіслав мій приятель Такстер, якого Гаґґінс обвинувачував у співпраці з ЦРУ. Ми з Такстером збиралися видавати журнал «Ковчег». Уже все підготували. В ньому мали друкуватися чудові речі — скажімо, вибрані сторінки з моїх художніх роздумів про світ, перетворений Розумом. А тимчасом Такстер не виплатив якоїсь позики.