Коли таксі поверталося на Дивіжн-стріт, я проводив іронічну паралель між проблемами з мафією чоловіка Наомі та моїми. Він теж про них не розводився. Я не міг не думати про те, яке чудове життя могло бути у нас із Наомі Луц. П’ятнадцять тисяч ночей в обіймах Наомі — і мені було б начхати на самотність та нудьгу в могилі. Мені не була би потрібна ні бібліографія, ні портфелі цінних паперів, ні орден Почесного легіону.
Тож ми знову їхали вулицями, що перетворилися на нетрі, достоту як у тропічній Вест-Індії, й скидалися на райони Сан-Хуана, розташовані біля лагун — булькотливих і смердючих, наче тушковані тельбухи. Той же потрісканий тиньк, розбиті шибки, сміття на вулицях, ті ж самодіяльні написи на стінах крамниць, виведені блакитною крейдою.
Проте російська лазня, де я мав зустрітися з Рінальдо Кантабіле, майже не змінилась. У цій же будівлі містився також пролетарський готель чи пансіон. На третьому поверсі завжди мешкали літні трудяги, самотні українські діди, працівники трамвайного депо, які вийшли на пенсію, кондитер — майстер цукрової глазурі, якому довелося покинути роботу через артрит, що покрутив йому руки. Я знав це місце з дитинства. Мій батько, як і старий пан Свібел, вважав корисним для здоров’я і помічним для покращення кровообігу шмагання дубовими віниками, змоченими мильною піною у діжках для соління. Такі ретрогради досі існують. Опираючись сучасності, вони ходять, тягнучи ноги. Як пояснив мені колись Менаша, наш квартирант і фізик-аматор (насправді він хотів стати оперним тенором, брав уроки співу й працював у фонографічній компанії Брансвіка штампувальником), — люди здатні вплинути на обертання Землі. Як? Гаразд, якби всі люди у визначений момент зачовгали ногами, обертання планети справді сповільнилося б. Це могло б також уплинути на Місяць чи припливи. Звісно ж, Менаші насправді йшлося не про фізику, а про злагодженість чи єдність. Я думаю, знайшлися б люди, які через дурість або ж упертість зачовгали ногами в інший бік. Проте старенькі в лазні, здається, підсвідомо долучилися до колективної спроби опору історії.
Завсідники лазні на Дивіжн-стріт зовсім не схожі на чепурних і гордовитих добродіїв із середмістя. Навіть старий Фельдштайн, який у своїх вісімдесят років тисне на педалі велотренажера у клубі здоров’я, на Дивіжн-стріт, мав би дивний вигляд. Сорок років тому Фельдштайн був життєлюбом, азартним гравцем, веселуном із Раш-стріт. Незважаючи на вік, він — сучасна людина, натомість постійних відвідувачів російської лазні відлито за старосвітським взірцем. У них м’ясисті сідниці й повні груди, жовті, як маслянка. І грубі слоноподібні ноги, позначені чимось на кшталт мідянки чи поцятковані на кісточках синіми плямками, як у сиру рокфор. Добряче попарившись, ці старигани їдять здоровезні кусні хліба з маринованим оселедцем, або з великими кружальцями салямі, чи зі смаженими стейками, з яких скрапує жир, і запивають їх шнапсом. Своїми міцними грубими і старосвітськими животами вони могли б зносити стіни. Тут життя постає перед нами у неприкрашеному вигляді. Відчувається, що ці люди свідомі власного вимирання, того, що стали сліпою гілкою еволюції, покинутої напризволяще природою та культурою. Тож унизу, в розжарених підземних комірчинах, усі ці слов’янські троглодити і лісові демони з обвислими складками жиру і ногами, схожими на замохнявілі брили, паряться і виливають собі на голову відра крижаної води. А нагорі, з телеекрана в роздягальні, низькорослі дженджики й вишкірені кралі ведуть розумні бесіди чи казяться зі злості. На них ніхто не зважає. Міккі, власник буфету, смажить шматки м’яса й картопляні оладки, шаткує капусту, розрізає грейпфрути на четвертинки (щоб їсти їх руками). Огрядні старигани, які, загорнувшись у простирадла, підіймаються з нестерпного жару парильні, мають вовчий апетит. Унизу, Франуш, прислужник, створює пару, хлюпаючи водою на розжарену до білого гальку. Вона лежить купкою, наче ядра для метання у Давньому Римі. Щоб не розплавилися мізки, Франуш носить вологий фетровий капелюх із відірваними крисами. А так — зовсім голий. Він підповзає до печі, немов червона саламандра, і палицею зрушує розжарену засувку на дверцятах, що до неї годі доторкнутися рукою, а потім, знову-таки рачки, з калиткою, що бовтається на довгому сухожиллі та зяючим анусом, повертається назад, намацуючи ряжку. Виливає воду, і галька зблискує й шипить. Либонь, у жодному карпатському селі не збереглося таких звичаїв.