Вірний цьому місцю, старий Майрон Свібел уже десятки років приходив сюди щодня. Оселедець, житній хліб із маслом, сиру цибулю і пшеничне віскі він завжди мав із собою. Приїжджав на своєму «плімуті», хоча в нього й не було водійських прав. Він досить добре бачив просто перед собою, але через катаракту на обох очах нерідко зачіпав крилом інші машини та завдавав чимало шкоди на парковці.
Я зайшов досередини, щоб усе розвідати. Дуже непокоївся за Джорджа. Саме його порада загнала мене в цю скруту. Але ж уже тоді знав, що це негодяща порада. Чому ж я його послухався? Бо він підвищив голос і говорив так владно? Чи тому, що він забрав собі в голову, буцімто знавець кримінального світу, і я дозволив йому виконувати цю роль? Що ж, тоді я не подумав як слід. Але тепер мій розум був насторожі, і я вірив, що зможу дати собі раду з Кантабіле. Гадав, що він уже зігнав свою злість на машині й що борг майже оплачено.
Я звернувся до Міккі, власника буфету, який стояв за стійкою в диму, припікаючи жирні стейки й смажачи цибулю:
— Чи не заходив Джордж? Його старий чекає на нього?
Я гадав собі: якщо Джордж тут, то навряд чи Кантабіле геть убраний кинеться просто в пару, щоб дати йому жару, всипати березової каші чи віддубасити. Звісно, Кантабіле був для мене загадкою. Годі й передбачити, що йому спаде на думку — чи то з люті, чи з розрахунку.
— Джорджа тут немає. А його старий париться.
— Гаразд. А може, Джордж іще має підійти?
— Ні. Джордж був у неділю, тому сьогодні не прийде. Він лише раз на тиждень буває тут разом із батьком.
— Добре. Чудово!
У дебелого Міккі, з величезними руками-гантелями, у фартуху, зав’язаному високо під пахвами, перекошена губа. Під час Великої депресії він змушений був ночувати у парках, на холодній землі, і через це йому частково паралізувало щоку. І тепер здається, що він завжди зневажливо посміхається. Оманливе враження. Міккі — добра, чесна та спокійна людина, ще й поціновувач музики — він навіть має абонемент у театрі «Лірична опера Чикаґо».
— Давненько ж я тебе не бачив, Чарлі. Іди попарся зі старим. Він втішиться такому товариству.
Але я поквапився до виходу повз будку касира з її маленькими сталевими ящичками, де клієнти залишали свої цінні речі. Проминув перукарський стовп із крученими смугами і коли вийшов на хідник, всіяний, немов чумацький шлях, зірочками потовченого скла, перед пуерториканською м’ясною крамницею по той бік вулиці спинився білий «тандерберд» і звідти вийшов Рінальдо Кантабіле. Радше, я би сказав, вистрибнув. Побачив, що він у жахливому стані. Високий і вродливий, він мав на собі брунатне пальто-реглан, такого ж кольору капелюх і жовтувато-брунатні лайкові черевики. Граючи в покер, я звернув увагу на його густі темні вуса, схожі на розкішне хутро. Але за крикливою вишуканістю вбрання ховався справжній відчайдушний негідник, тож можна сказати, що тільки лице цього чоловіка виказувало його лють. Хоча він був на протилежному боці вулиці, я бачив, яке бліде в нього обличчя. Він навмисне розпалив себе, щоб мене залякати, думав я. Але попри це він якось дивно тупцював на місці. Його ступні химерно витанцьовували. У той момент нас розділяли легковики й вантажівки, тому він не міг перейти на мій бік. Попід машинами я бачив, як він намагається прорватися. Черевики мав чудові. Щойно виник невеличкий просвіт у вуличному русі, Кантабіле розчахнув переді мною поли свого пальта. На ньому був розкішний широкий ремінь. Але він, звісно, не його хотів мені показати. Біля самої пряжки стирчав якийсь предмет. Він поплескав по ньому долонею. Хотів мені показати, що має зброю. Рух знову посилився, і Кантабіле метався туди-сюди, дивлячись на мене поверх автомобілів.