— І це називають лазнею?
— Взагалі-то, — відповів я, — сама лазня внизу.
Там, унизу, розміщено два довгих ряди душових кабінок, що ведуть до масивних дерев’яних дверей парильні. Є також маленький резервуар — купальня з холодною водою. Воду в ньому не міняють роками, тому, певно, там уже й крокодили завелися.
Тепер Кантабіле рушив до буфетної стійки, а я подався за ним. Тут він витер руки паперовими серветками, які зі злістю витяг із металевого тримача. Зіжмакавши ці тоненькі тиснені папірці, жбурнув їх на підлогу й звернувся до Міккі:
— Чому у вас в нужнику немає мила і рушників? Чому ви не миєте те кляте місце? Чому не дезінфікуєте?
— Справді? Джо мав би про це подбати. Я купую йому мийні засоби та лізол, — добродушно відповів Міккі й одразу ж звернувся до Джо: — Ти вже не розкладаєш камфорних кульок?
Старий чорношкірий Джо не відповів нічого. Він сидів, опершись на спинку стільця для чищення черевиків, що його мідні підставки у вигляді перевернутих ніг і нерухомих стоп нагадали мені про мою йогівську стійку на голові. Своєю присутністю він мав нагадувати всім про якісь абстрактні величні міркування, і навіть не думав відповідати на жодні марні запитання.
— Ви, хлопці, купуватимете товар у мене, — сказав Кантабіле. — Засіб для дезінфекції, рідке мило, паперові рушники, все. Моє прізвище Кантабіле. Я маю гуртівню на Клайборн-авеню.
Він витягнув довгий рябий гаманець зі страусиної шкіри й кинув кілька візиток на стійку.
— Я не бос. Мені належить лише буфет, — сказав Міккі. Та все ж шанобливо взяв візитну картку своїми грубими пальцями, вкритими чорними рубцями від ножа.
— Раджу вам зі мною зв’язатися.
— Я перекажу це керівництву. Вони в центрі.
— Міккі, хто власник лазні? — запитав я.
— Я знаю лише своє начальство у центрі.
«Ото було б потішно, — подумав я, — якби виявилось, що лазня належить мафії».
— Джордж Свібел тут? — поцікавився Кантабіле.
— Ні.
— Що ж, я хочу залишити для нього повідомлення.
— Я дам вам, на чому можна записати, — запропонував Міккі.
— Тут нічого писати. Перекажи, що він кляте лайно. І що це я так сказав.
Міккі, який уже начепив був окуляри, щоб пошукати клаптик паперу, тепер дивився на нас крізь скельця, немов кажучи: єдине, що мене цікавить — це шаткована капуста, смажені стейки та біла риба. Кантабіле не запитав про Джорджевого батька, старого Майрона, який парився внизу.
Ми вийшли надвір. Небо несподівано прояснилося. Я не міг вирішити, яка погода більше пасує до цього краєвиду — понура чи сонячна. Повітря було холодне, світло — яскраве, а тіні почорнілих будинків перетинали хідники.
— А тепер дозволь мені віддати тобі ці гроші, — сказав я. — Я приніс нові купюри. Це має вирішити справу, Кантабіле.
— Що — отак просто? Ти думаєш, це так легко? — обурився Рінальдо.
— Пробач мені, цього не мало би статися. Я й справді дуже шкодую.
— Ти шкодуєш! Жалій свою розтрощену машину. Ти, Сітрине, відкликав чек, що призначався мені. Всі про це клепали язиками. Всі тепер знають. Думаєш, я можу таке допустити?
— Кантабіле, хто знає? Хто ці всі? Чи справді це аж так серйозно? Я помилився…
— Помилився, клята мавпо!..
— Згода, я вчинив дурницю.
— Твій друзяка Джордж каже тобі відкликати чек, і ти його відкликаєш. Ти в усьому слухаєшся цього бовдура? Чому він не зловив Еміля і мене на гарячому? Він змусив тебе втнути цей підлий трюк, а тоді ви з ним, і власник похоронної контори, і той хлопець зі смокінгами, та решта придурків пускаєте чутку, що Рінальдо Кантабіле віслюк. Чоловіче! Та ти ніколи за це не розплатишся. Хіба до тебе не доходить?
— Тепер дійшло.
— Ні, я не знаю, що до тебе дійшло. Я спостерігав за грою і я тебе не розумію. Коли ти щось робитимеш, знаючи, що саме ти робиш?
Ці останні слова він промовив по складах, з притиском, простісінько мені в лице. Потому вирвав із моїх рук пальто, що я досі тримав для нього, розкішне брунатне пальто-реглан із великими ґудзиками. Такі ґудзики могла мати у своїй скриньці для шиття Цирцея. Вони й справді були прекрасні, радше схожі на східні коштовності.
Востаннє я бачив схоже вбрання на тепер уже покійному полковникові Маккорміку. Мені тоді було років дванадцять. Його «лімузин» зупинився перед «Триб’юн Тавер», і звідти вийшли двоє невисоких чоловіків. Кожен із них мав два револьвери, й вони, низько пригнувшись, крутили ними на всі боки. Потім, захищений чотирма револьверами, з машини вийшов полковник у такому ж тютюново-брунатному пальті, як у Кантабіле, й у фетровому капелюсі з лискучим ворсом. Дув сильний вітер, повітря було прозоре, і капелюх виблискував, мов листя кропиви.