На наступному повороті Кантабіле навмисне проїхав на червоне світло. Повис на хвості у машини попереду нас і змусив решту водіїв давати йому дорогу. Він був елегантний, любив похизуватися. Сидіння його «тандерберда» обтягнуто м’якою шкірою — такою м’якенькою, такою яскраво-червоною! На ньому — жокейські рукавички із крамниці «Аберкромбі енд Фітч». На швидкісній автостраді повернув праворуч і рвонув угору схилом, уклинюючись у злагоджений потік машин. Водії позаду нас загальмували. З радіо в машині гримів рок. Я нарешті розпізнав аромат. Це був «Кану». Одного разу на Різдво мені подарувала флакон із таким одеколоном сліпа жінка на ім’я Мюріел.
В огидній вбиральні лазні, коли він сидів зі спущеними штаньми, я думав про Цукерманових мавп у лондонському зоопарку й збагнув, що залучений до дійства, в якому людська істота демонструвала мені свій пластичний та драматичний талант. Інакше кажучи, мене було втягнуто в інсценування. Та якби Кантабіле й справді вистрілив із револьвера, що тримав між коліньми, це не додало би честі його рідні. Навпаки, зробило б його занадто схожим на того навіженого дядечка, який зганьбив усе сімейство. Гадаю, річ була саме в цьому.
Чи боявся я Кантабіле? Не дуже. Не знаю, що думав він, але мої думки були цілком прозорі. Я їхав із ним, поглинутий роздумами про те, що таке людина. Кантабіле могло видатися, що він знущається з пасивного чоловіка. Та це геть не так. Подеколи я був активний. За грою в покер мені на якусь мить відкрилася справжня сутність Кантабіле. Звісно, того вечора я був напідпитку, якщо не п’яний в дим, та я немов побачив краєчок його душі, світло, що він випромінював. Тому, коли Кантабіле кричав і погрожував, я не взявся захищати свою ображену гордість, виголошуючи фрази на кшталт: «Ніхто не сміє так поводитися з Чарлі Сітрином. Я звернуся в поліцію». Ні, поліція не мала чим мене здивувати. На відміну від Кантабіле, який справив на мене дуже дивне і сильне враження.
Що таке людина? Я завжди мав власний чудернацький погляд на це. Через те, що мені не випало жити у країні коней, як Гулліверові, моє бачення людства і без мандрів було досить дивне. Насправді ж я подорожував не для того, щоби побачити чужоземні чудасії, а щоб їх уникнути. До того ж я прихильник ідеалістичної філософії, адже цілком упевнений, що це не може бути саме тим. Платон у міфі про Ера підтвердив моє відчуття, що я на землі не вперше. Ми всі були тут раніше, а незабаром прийдемо знову. Є й інше місце. Може, я не цілковито переродився. Душа перед поверненням до земного життя має скріплюватися печаттю забуття. Чи могло статися так, що моє забуття — неповне? Я зроду не був справжнім платоніком. Адже ніколи не міг повірити, що у наступному житті можна стати птахом чи рибою. Душа, що колись була людською, не може вселитися у павука. У моєму випадку (що, підозрюю, не аж такий дивний, як усе це), можливо, йдеться, про неостаточне забуття чистого життя душі, тож перевтілення на мінерал видається мені чимсь ненормальним, тому з дитинства мені було дивно бачити, як очі обертаються, носи дихають, шкіра пітніє, волосся росте тощо, мені це видавалося кумедним. Це часом ображало людей, які з народження геть забули про своє безсмертя.
І тут мені хотілось би згадати і змалювати чудовий весняний день. Пообідня пора, на небі зависли важкі та мовчазні білі хмари, схожі на биків, бегемотів і драконів. Місце дії — Епплтон, штат Вісконсин; і я, дорослий чоловік, стою на ящику, намагаючись зазирнути у вікно спальні, де народився 1918 року. Либонь, тут мене і було зачато й скеровано божественною мудрістю стати в житті тим-то й тим, таким-то й таким (Ч. Сітрин, Пулітцерівська премія, орден Почесного легіону, батько Ліш і Мері, чоловік А., коханець Б., поважна людина, дивак). Але чому цей чоловік стовбичить на ящику, в сховку хльостких гілок і лискучого листя квітучого бузку? Та ще й без дозволу господині дому. Я стукав і дзвонив у двері, але вона не відчинила. А тепер у мене за спиною її чоловік — власник бензозаправки. Пояснив йому, хто я. Спершу він не хотів нічого слухати. Але я розповів, що народився тут і запитав про наших колишніх сусідів, назвавши їхнє прізвище. Чи пам’ятає він Сандерсів? Що ж, вони виявилися його кузенами. Лише завдяки цьому він не зацідив мені в носа, як особі, яка пхає його до чужого проса. Я ж не міг йому сказати: «Я стою на цьому ящику серед бузку, намагаючись розгадати загадку людини, а не для того, щоб побачити вашу огрядну дружину в панталонах». Бо насправді саме це й постало в мене перед очима. Народження — це мука (мука, що її можна полегшити молитвою), але в кімнаті, де народився, крім власної муки, я споглядав дебелу літню пані у спідній білизні. Намагаючись зберігати спокій, вона вдавала, буцімто не помічає мого обличчя, яке стримить біля москітної сітки, й неквапно вийшла з кімнати, щоб зателефонувати чоловікові. Він покинув свої насоси і прибіг, піймавши мене на місці злочину, поклавши масні долоні на мій вишуканий сірий костюм — період моєї елегантності саме сягнув піку. Проте я спромігся пояснити, що до Епплтона приїхав готувати статтю про Гаррі Гудіні, теж народженого в цьому місті, — про що я вже не раз згадував, — аж раптом відчув бажання зазирнути до кімнати, де я народився.