Ми були в одному з найчарівніших куточків Чикаґо. Замислився про місцину, що нас оточувала. Звідси мав би відкриватися дивовижний краєвид на берег озера. Я не міг його бачити, але добре знав і відчував той чар — лискуче шосе обіч сяйливої золотавої безодні озера Мічиґан.
Людина підкорила собі цю пустельну землю. Але й ця земля дещо відібрала в людини. Тож у такому місці ми сиділи серед облуди багатства і влади, в костюмах від дорогих кравців, із гарненькими дівчатами й випивкою та з чоловіками, які носять коштовності й користуються парфумами. Шнайдерман чекав, радше скептично, на новину, що її міг переповісти у своїй колонці. За відповідного контексту я міг би стати годящою особою. Чиказьці вражені, що деінде мене сприймають серйозно. Час від часу мене запрошують на вечірки люди з культурними амбіціями та прагненням розбудувати кар’єру, тож я навіть знаю, що таке почуватися символом. Деякі жінки казали: «Ви Чарльз Сітрин?! Цього просто не може бути!». Багатьом із тих, хто запрошує, подобається така розбіжність між мною і моїм уявним образом. Що ж, я маю вигляд людини, яка мислить напружено, проте не цілісно. Моє лице — чуже поруч із їхніми хитрими міщанськими обличчями. Особливо жінки не можуть приховати свого розчарування, побачивши, який він насправді, добре знаний Чарльз Сітрин.
Нам принесли віскі. Я жадібно вихилив свій подвійний скотч і, швидко п’яніючи, розсміявся. Ніхто до мене не приєднався. Потворний Білл запитав:
— Що тут смішного?
— Я просто згадав, що навчився плавати саме тут, у кінці Оук-стріт, до того, як звели всі ці хмарочоси — архітектурну гордість чиказьких урядовців. Тоді це місце називалося «Золотий берег», і ми приїжджали з нетрів трамваєм. Трамвай із Дивіжн-стріт ішов лише до Веллса. Я брав із собою засмальцьовану торбинку з сандвічами. Мама купила мені на розпродажу дівчачі плавки з барвистою облямівкою, що нагадували спідничку. Я образився й спробував зафарбувати її тушшю. Часом копи штурхали нас у ребра, щоб ми швидше перебігли вулицю. А тепер я сиджу з вами тут, нагорі, і п’ю віскі…
Кантабіле копнув мене під столом усією ступнею, залишивши на моїх штанях сірувато-брунатний відбиток. Його брови поповзли вгору, чоло під коротко підстриженими кучерями зморщилось, а ніс став білий, наче воскова свіча.
— До речі, Рінальдо, — сказав я, дістаючи банкноти. — Я винен тобі гроші.
— Що за гроші?
— Ті, що програв тобі в покер. Відтоді вже минуло трохи часу. Гадаю, ти про них забув. Чотириста п’ятдесят доларів.
— Не знаю, про що ти, — відповів Рінальдо Кантабіле. — Який покер?
— Не пригадуєш? Ми грали вдома у Джорджа Свібела.
— Відколи це ви, книгогризи, граєте в покер? — запитав Майк Шнайдерман.
— А що? Ми не цураємося нічого людського. У Білому домі завжди грали в покер. Це цілком поважна гра. Президент Гардінґ її любив. Та й за «Нового курсу» — Морґентау, Рузвельт тощо.
— У вас акцент чиказького хлопчака з Вест-Сайду.
— Школа імені Шопена на Райс-стріт, неподалік від Вестерн-авеню, — уточнив я.
— Сховай свої гроші, Чарлі, — втрутився Кантабіле. — Зараз ми п’ємо. А справи можуть почекати. Заплатиш мені пізніше.
— Але чому не зараз, поки я про це пам’ятаю і маю при собі гроші? Знаєте, цей борг зовсім вилетів у мене з голови, а минулої ночі я раптом прокинувся й подумав: «Я забув віддати Рінальдо борг». Господи! Ладен був пустити собі кулю в чоло.
— Гаразд, гаразд, Чарлі, — розлючено мовив Кантабіле. Він вирвав у мене гроші й запхав їх, не перераховуючи, в нагрудну кишеню, кинувши на мене вкрай роздратований, нищівний погляд. Але чому? Я й гадки не мав чому. Проте знав, що Майк Шнайдерман міг надрукувати про когось замітку у газеті, а якщо про людину написали у газеті, отже, вона жила недаремно. Тоді це вже не просто двонога істота, яка ненадовго з’явилася на Кларк-стріт, заплямовуючи вічність своїми мерзенними вчинками і думками. Тоді це…