— Я задовольнилась. А тепер роби зі мною, що хочеш...
Хіба він міг забути таку жінку? Хіба можна кидати її напризволяще і віддавати у чужі руки? Вітольд навіть з Роксаною, перебуваючи в інтимній обстановці, часто заплющував очі і бачив перед собою Альбіну — вершницю і вісницю бурі над морем з криком чайок, буревісників і альбатросів.
Мілу він зняв зі стола і відніс на диван, наче надувну іграшку із сексшопу, яку він взяв напрокат, трохи погрався, а тепер ніби відіклав її до кращих часів. Вона й справді, мов іграшка, кліпала своїми великими віями, не спускаючи з нього вдячного блакитного погляду.
— Тобі було добре? — запитав він.
— Добре. Мені з вами завжди добре, — відповіла вона і заплакала.
— Ти чого плачеш?
— Тепер у мене буде від вас дитина?
— Нічого не буде! Не переживай. Лежи спокійно і думай про Париж. Я прийму душ, а тоді спущусь у вестибюль. Принесу тобі твого улюбленого морозива.
— Добре!
Вітольд підійшов до неї і накрив її білі негарні ноги з яскраво малиновими нігтиками ковдрою. Голі ноги йому ніколи не подобались. Такий зухвалий колір нігтів на ногах — також. Він не любив білих голих, не засмаглих жіночих ніг. Чоловічих — тим паче. Навіть своїх.
Мілу Бездух — його секретарку у секретаріаті чомусь прозвали «Кіндер-сюрприз». Йому теж сподобалося це прізвисько і він, виходячи з номера, глянув на неї і називав її по-своєму — «Дірол без цукру», або «Білявка Барбі з кліпаючими віями», «Іграшка на годину».
Униз опускався сходами. Ліфт викликати на другий поверх йому було чомусь ніяково. Наче соромно. Ще молодий, повний сил, енергії. Треба рухатись, бігати. Не обов’язково займатися фізичними вправами, — головне мати постійно фізичне навантаження, здається, таке твердження десь вичитав він. А зайнятись на півгодинки сексом — хіба це не рівнозначно розвантаженню двох вагонів цегли. Вважай, щойно розвантажив.
Він вийшов на вулиці Ріволі, проминув знаменитий готель «Меріс», де свого часу жив Сальвадор Далі, і попрямував уздовж розкішних апартаментів з видом на Тюїльрі. Саме про цей куточок Парижа Вітольд дещо знав з книжечки Фредеріка Бегбеде «Історійки в естезі», яку йому якось перед сном поклала на тумбочку біля ліжка Роксана. Зі змісту книжки Миронович запам’ятав лише одне: в районі Тюїльрі фарбовані французькі ципи полюбляють злигуватися зі знаменитими телеведучими Парижа. Цей подарунок від Роксани Вітольду потрібно було сприймати як натяк про життя телезірок, чи просто збуджуватися наніч і бути у готовності до виконання своїх шлюбних обов’язків.
Миронович присів на облізлу лавочку, яка вже давно чекала своєї щітки та свіжої фарби, і почав роздивлятися навкруги. Парижани снували, як усі люди у великих містах. Ніхто ні до кого, здається, не мав ніяких справ. Усі наче запрограмовані, кудись поспішали, вибирали свій маршрут і кожен йшов чи біг у своєму життєвому напрямку. Один одному назустріч і водночас — врізнобіч. Цей людський мурашник скидався на лісовий, у сосновому гаю, біля його дачі. Він часто виходив у ліс і часто зупинявся біля того мурашника, дивився на мурах, на їхню безглузду метушню. Таку енергійну і таку, як на його погляд, безпрограмну біганину назад і вперед, праворуч і ліворуч. Вони рухалися в усі сторони світу і, нічого ніде не знаходячи, поверталися назад і знову витрачали силу й енергію на ту нікому і їм у тім числі не потрібну біганину. Щоправда, хтось щось ніс на собі, хтось щось тягнув більше за себе, інші просто бігали, навіть нічого не винюхуючи, і невідомо куди і за чим поспішали.
У великих містах люди бігали так само. Вітольд зупинився на мить біля стовпа з великою гарною рекламою, з якої до нього посміхалася напівоголена білявка з блискучими білосніжними зубами й агітувала купувати зубну пасту «Колбі-12», яка мала врятувати світ від парадонтозу, карієсу, зубного каміння й іншої зубної чортівні, що налипає на ваші ясна і стовідсотково захищає вашу емаль, даруючи вам вічносвіжий подих і чистоту рота.
Нижче тулуба рекламної красуні, ніби ненароком заголеної спіднички, демонструвалися гарні, кольору засмаги панчішки «Рюшон» з рожевими пов’язочками і такого ж кольору бутоном дикої троянди.