«Треба такі панчішки купити для "Дірол без цукру"», — подумав Вітольд про Мілу. Але піймав себе на думці, що він цього не зробить. Посоромиться запитати про це в продавця. Та й французької не знає. Хай їх купує сама «Кіндер-сюрприз». Я дам їй гроші. «Цікаво, на якому йому імені зупинитися? Що найбільше Мілі підходить з усіх її прізвиськ?» І чи треба це зараз йому? «Білявка Барбі», «Кіндер-сюрприз», «Дірол без цукру»? Зупинився на останньому. Це їй, здається, найбільше пасує.
Люди снували далі. Снували, як ті мурахи з його соснового гаю, який він взяв у держави в оренду на сорок дев’ять років. Вітольд подумав: «Якщо й справді є на світі Бог, і він сидить десь там на небі і своїми всевидющими очима спостерігає зараз з висоти за людською метушнею, їхніми рухами, то що він, цікаво, думає про все це? Треба ж йому чимось там займатися. Час від часу поглядати на землю. Дивитися реальні бойовики. Людське божевілля, коли ці істоти, малесенькі, як і ті мурахи, гасають по полях, пустелях і вбивають якимись скорострілами один одного чи підривають, втративши розум, самі себе і при цьому вбивають інших. А може, він любить секс і оце зараз дивиться порнофільм за участю Міли і його, Вітольда. Цікаво, що він думає з цього приводу, коли знає, що йому найкраще цим займатися з Альбіною. Альбіна, мабуть, збуджує не тільки чоловіків, що слухають її крик і вереск під вікном, а й самого Всевишнього. Чи це сам Творець усіх їх і штовхає на це, рухає ними, чи люди самі себе запрограмовують?» «Візьми приклад із себе. На що запрограмований зараз ти?» — запитав внутрішній голос Вітольда. — «А й справді, — відповів він сам собі. — Я запрограмований на гарні французькі панчохи для Міли. Для «Дірола без цукру».
Він розвернувся і зайшов у готель. На першому поверсі «Брістоля» виблискувала ціла мережа різних міні-магазинчиків, в яких мало б бути все, що потрібно його мешканцям. Найбільше тут було сувенірів. Від копій яєць Фаберже й іншої золото-діамантової «біжутерії» до гарних панчіх різного кольору.
Він знову подумав про Мілу. На мить уявив її білі аж бліді ноги і взяв набір панчіх темної засмаги. Ці їй найкраще пасуватимуть. Тут демонструвалися і гарні різноколірні мережива, а також різного розміру і виду жіночі трусики. Він зупинив на них свій погляд і продавець-француженка одразу перехопила його і запропонувала те, чого він хотів.
— Мсьє, — вона взяла в руки рожево-прозорі трусики і подала йому сім пар в одній упаковці.
— Мерсі, мадам, — сказав він все, що знав, і глянув на панчохи точнісінько такі, як на тій рекламі з білявкою. Француженка перехопила і цей погляд. Він схвально закивав головою, розрахувався і відійшов.
— Це її прикрасить, — мовив сам до себе і підійшов до столика з газетами і журналами. З усіх газет він пам’ятав тільки одну французьку назву — часопис «Монд». Показав старому французу на неї пальцем.
— О’кей! — англійською про всяк випадок мовив той, зрозумівши, що його клієнт без язика, і намагався на тих самих пальцях зрозуміти, хто ж Вітольд за національністю — почав тикати пальцями в різні газети з різними шрифтами і мовами. Вітольд помітив часопис, надрукований кирилицею. Тицьнув пальцем у неї й собі.
— О’кей! — повторив француз, глянув на Вітольда і запитав. — Серб? Белград? Болгар? Софія?
— Ноу, — відповів Вітольд, подаючи старому французу франки. — Юкрейн.
— О, — француз глянув у небо, трохи задумався, а тоді сказав: — Чорнобиль, Кличко, Шевченко...
— Йєс, — підтвердив Вітольд і подумав, якого він має на увазі Шевченка — Тараса чи Андрія?
— Мсьє! — француз показав на здачу.
Вітольд помахав йому рукою. Мовляв, не треба. Залиш собі. Знай наших.
— Мерсі, мсьє, — мовив старий кіоскер. Вітольд його вже не чув. Він ніс у сувенірній, розцяцькованій торбинці у подарунок Мілі панчохи і трусики, собі газету «Монд» і хорватський часопис «Свобода» із зовсім іншим наголосом, ніж на цьому слові роблять українці чи росіяни.
Несподівано його думки змінилися і він, подібно до тих мурах у сосновому гаю, різко поміняв напрямок, влився в паризький натовп і попрямував до скверика, що манив його своїми червоними парасольками у вигляді розцяцькованих білими плямами великих грибів. Офіціантка у надто коротенькій спідничці, з однотонно засмаглими і пружними ногами, у такого ж кольору як грибові парасольки фартушку, підбігла до нього з білим блокнотиком у руках, чемно привіталася і запитала, що б він хотів замовити. Він знав по-французьки тільки як називаються морозиво і кава. Вона кивнула головою, показала йому свій кругленький задочок без фартушка і він подумав: «А чи в неї під цією коротенькою спідничкою аж до самої розеточки є трусики?» Потім поклав руки на стіл і цинічно уявив собі, що в кінці робочої ночі, коли Париж готується до пізнього сну, власник кав’ярні на набережній Сени зачиняє свій прозаїчно-харчовий заклад, підкликає офіціантку, скидає перед цим стільці на підлогу, що лежать уже ніжками догори, до неба, і кладе цю молоду Жанетту чи Жанну, як він — секретарку Мілу, на вільний від стільців і тарілок стіл і перевіряє, чи вона, як і «Дірол», з грудочкою цукру чи без.