А ще Миронович піймав себе на тому, що з цими своїми столами, що в нього асоціюються обов’язково з сексом, дещо звихнувся. А втім, заспокоював себе: «У мене є для цього виправдання — я перший раз так пізнав жіноче тіло — тіло однокурсниці Щедроти. Цікаво, як вона там? Тепер поважна дама — адвокат чи народний суддя, мама десь трьох дітей. А чи тепер вона лягає на стіл, скажімо, з головою суду чи керівником адвокатської контори, після того, як удень суворо оголошує, надавши своєму гарному обличчю виразу ката чи миротворця і рятівника: «Іменем Закону України обласний суд засуджує громадянина...»
Думки його перервала офіціантка-француженка. Вона мило посміхнулась і поставила перед ним каву й біле ванільне морозиво «Тібу» з кількома темно-синіми ягідками. Хоча він хотів «Мелодію» з родзинками і асорті горіхів.
«Мабуть, французька чорниця», — подумав Вітольд, звернувши найбільшу увагу на ягоди.
VI
Каву він, швидше, не пив, а начебто зволожував нею свої тонесенькі, жорсткі, якщо не сказати жорстокі губи, і міркував над смислом свого життя. Тепер він досяг усього. Хлопчина з дикого, забутого Богом і людьми поліського села. Він не знав у дитинстві ні розкошів, ні взуття. Цілорічно бігав босоніж і під час холодних осінніх дощів над Тетеревом, і під час глибоких снігів на його берегах. Влітку вудив рибу. Дядьковим методом. Він брав вудочку з кінським волосінням замість жилки, якої тоді, мабуть, і в природі не існувало, та з гачком дванадцятого розміру, чіпляв до нього жирного коблика, по літературному — пічкура, брав у зуби вудлище і, як домашній його друг пес Барбос, по-собачому випливав на середину Тетерева, на самісіньку течію ріки, випускав з зубів вудлище і повертався назад, на берег. Вудка пливла за водою, а босоногий Вітольд напружено дивився з берега за вудлищем, яке тепер йому служило за поплавок, і з нетерпінням чекав, коли воно стане сторчма посеред ріки, а в нього заб’ється від рибальських радощів серце, і він стрибне у воду й попливе за вудлищем. Схопить його і почнеться двобій не на життя, а на смерть між ним і сомом чи величезним щупаком, що проковтнув коблика разом з гачком дванадцятого розміру. Риба ж на гачку, звичайно, здоровецька. Бо ж про інший розмір риби він і не мріяв. Щупаки траплялися різні, переважно малі. По 700-800 грамів. їх витягати було не так і важко. А от риба, яку він спускав з гачка, то була найбільша і часто в його уяві сягала довжиною у метр-півтора, а вагою — понад 10 кілограмів. А одного разу, певно сомище, його ледь на затяг у свою власну печеру разом з вудлищем, розповідав він дядькові Петру — винахіднику такого виду ловлі на Тетереві, Гуйві та й Південному Бузі. Принаймні, там, де ловив він у такий спосіб ще до другої світової війни, а після неї — вже сам Вітольд.
Ловив дядько таким робом і на німецьких ріках. Та й на інших — інших країн. Бо зі слів дядька Петра, якого по-вуличному називали чомусь Бісякою, він дізнавався, що дядько Петро під час війни так тягав сомів і щупаків і на Майні, і на Одері, а особливо — на Ельбі. Там цій ловлі навіть учив наївних і довірливих американців, коли вони зустрілися як союзники.
Піниста французька кава приставала до його тонких губ гіркуватим прищипом, раптово засихала на його губах, і він, змочуючи її слиною, поволі злизував, насолоджуючись. Тепер він дивився на Париж, а Париж дивився на нього. Здається, це хтось з французів сказав ніби про нього, Мироновича. Принаймні, саме так він тепер думав про себе: генії народжуються в селі, а помирають у Парижі. Він народився в Заліщиках, а збирається померти у Києві. Землі у Києві дорожчають. Житло — також. Тепер ціни — на рівні Рима, Лондона і цього ж таки Парижа, думав часто він. Але тепер його це менш за все хвилює. Він передбачав це ще в ті дні, коли розвалювався Союз, ця величезна російська імперія. Коли рухівці руйнували все і вся, як філософствував він. Вони будівлю зруйнувати зруйнували, але самі нічого збудувати не змогли. Коли рухівці повернулися з вулиць, майданів і провулків, згорнувши свої гасла й національні прапори, то несподівано для себе помітили, що до влади вже прийшли перефарбовані, тобто ті, з ким вони боролися. Коли вони вдруге спробували штурмом взяти «Бастилію української влади», то побачили, що вони вже без народу. Народ у них розчарувався і розійшовся по хатах і зі своїх малесеньких віконечок (ніби не вистачало скла на більші шиби) своїх маленьких хатинок спостерігав, як виростають панські котеджі, вілли, фортеці, замки тих, хто вчора кричав на всю імперію, що не в грошах щастя. Повітря суспільства висіло над ними затхле, і вони дихали пахощами дикого капіталізму, який у народу викликав нечувану алергію. Рухівці все зрозуміли, але — запізно: пошта, телеграф і банки — не в їхніх руках. Двері у розкішній позолоті відчиняли інші, а вони стали тільки підстилкою на стартовій доріжці для інших. Для тих, кого тепер називали «новими українцями», а більш освічені — «новими нуворишами».