Офіс у самісінькому центрі міста, у старовинному будинку дореволюційної архітектури докомуністичної російської імперії. Поруч з американською амбасадою, напроти — гарний міський сквер. Не рівня цьому французькому, загадженому емігрантами, а може, й самими французами на узбережжі знаменитої Сени.
У той час, коли українські шахраї найактивніше дурили іноземних інвесторів, грошики рікою текли до фірми «Шор і Миронович». Кращі «міс Україна» — дівчатка-красуні, яких він набрав з Шором для гарного антуражу і реклами у фірму, щедро розсипали посмішки перед імпортними клієнтами. Секретарки-красуні пропонували поважним гостям чай, каву, чисту, як сльоза немовляти, воду з альпійських гір. Інвестори з надією на виграш сідали в глибокі шкіряні крісла темно-брунатного кольору, часто знервовані і стривожені пили ковтками безалкогольні напої, опікаючи кавою чи чаєм губи, чекали появи шефа — засновника фірми. Вітольд Володимирович давав їм час на роздуми і завжди свідомо на 10-15 хвилин запізнювався. Давав можливість роздивитися шикарний офіс у центрі міста, дорогі імпортні меблі, обтягнуті натуральною шкірою, а не замінниками. Чудесні картини, стилізовані під епоху Відродження, над овальним столом і столиками для перемов. На тумбочках — темно брунатні статуетки Нарциса і Сафо. А також фігурка богині Феміди із зав’язаними очима. І неодмінне «Свідоцтво» у золотій рамі з позолотою літер, яке свідчило, що юридична фірма входить до числа першої п’ятірки найбагатших фірм республіки. Набір милих секретарок, котрі в клієнтів викликали приємні спомини, що асоціювалися з конкурсами краси чи виставкою мод за участю кращих фотомоделей країни, ненав’язливо час від часу з’являлися перед очима клієнтів, цікавлячись їхніми бажаннями, потребами. Інколи Миронович затримувався й на півгодини. А тоді заходив до приспаних і знуджених клієнтів, які чекали його як свого рятівника. Завжди підтягнутий, акуратний, елегантний. У костюмах від кращих кутюр’є, люб’язно посміхався, вітаючись з кожним з гостей за руку і запрошував усіх до столу перемов. Перед цим, звичайно, не забувши вибачитися за своє запізнення.
Усі зустрічі відбувалися на дуже високому і серйозному рівні. Адже після цього він закликав своїх кращих юристів-експертів, спеціалістів у тій чи іншій галузі, і вони називали відомі з преси процеси, що були виграні інвесторами саме завдяки фірмі «Шор і Миронович». Серед цих фірм, ніби між іншим, Едуард Шор чи хтось інший із юристів-експертів називав якусь всесвітньо відому фірму типу UMC, «Моторола» чи «ВінерФорд», або концерн «Міцубісі», залежно від того, про які інвестиції, в якій галузі йшлося, і Миронович устами своїх підлеглих запевняв присутніх, що ця справа їм під силу і абсолютно виграшна. Цей принцип вести перемови з клієнтами ніколи не змінювався і одні й ті ж словеса постійно висіли на кінчиках їхніх язиків, як висить постійно зміст на платівках з записом чи електронних дисках. Київські перекладачі, з якими інвестори приходили у фірму, самою фірмою під час попередніх розмов відхилялися, Мироновичем і Шором запрошувалися тільки молоденькі перекладачки, переважно випускниці Києво-Могилянської академії чи Інституту іноземних мов. Вони словеса Мироновича чи Шора перемелювали з такою спритністю, ніби каву в зернах у механічних кавомолках. Гості й справді чули пахощі кави, що парували перед ними на столі, але не вникали, здавалося, в їхній зміст, захоплюючись вродливими українками, і щиро дивувалися такій досконалості перекладу на їхній рідній мові, що звучала під стелею фірми «Шор і Миронович» майже без акценту.
— Як, і «Моторола»?
— О, так, — кивав ствердно головою Вітольд. — В усіх проблеми. Закони у нас недосконалі. Залишки від уламків імперії. Своїх ще не створено... Доводиться користуватися імперськими. Яка проблема у вас, якщо не секрет?
Перекладач викладав суть справи. Вітольд уважно слухав у присутності і своїх двох-трьох юристів і, не кліпнувши оком, запевняв, що ніяких проблем.
— Це питання нам під силу...
Тим більше у нього такі великі зв’язки нагорі. Адже у нас ще не діє верховенство права.
— У нас діє верховенство телефонного права... Верховенство блату, знайомств... За все це треба платити. Нічого не поробиш — рудименти колишньої імперії... Але все буде о’кей...
Вони підписували контракти на десять-двадцять відсотків від суми інвестиції, показували дорогу до каси, і тоді Вітольд і компанія закуповували землю в престижних місцях Києва за копійки... Через рік-два вони продавали її в десять разів дорожче від першоціни. Українські гроші конвертувалися у тверду валюту. У «дерев’яних» Вітольд тримати рахунки не ризикував і шукав шлях нагору. Для цього він тоді, не без допомоги і консультацій Шора, кинув двох своїх компаньйонів по бізнесу — українця Вадима Корнієнка і канадця українського походження Богдана Савицького десь, як мінімум, за скромними підрахунками, мільйонів на десять-п’ятнадцять у твердій валюті.