Перших два-три роки справи в інвесторів і компаньйона йшли добре. Труби, що випускав їхній завод, користувалися світовим попитом, і раптом Миронович заявив компаньйонам, що цей бізнес — невигідний. Росія не дозволяє легально ввозити труби на свою територію за демпінговими цінами, Америка — так само, захищаючи свого вітчизняного виробника. Все йде, мовляв, до того, що завод стане банкрутом. Так воно ніби й сталося. В урядовій пресі Миронович помістив невеличке, набране петитом, оголошення про банкрутство заводу. Знайомий суддя Едуарда Шора прийняв відповідне рішення і прибутковий, вартістю у 60 мільйонів доларів, об’єкт пішов з молотка за вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Звичайно, пішов у кишеню Мироновича, яку він образно назвав «кишенею Шора». А нібито збанкрутілий завод Шор з величезними проблемами продав далекому своєму родичеві майже з типовим українським прізвищем — Георгію Нетудихаті. Так золотий Клондайк із сталевих труб опинився в руках Мироновича. Звичайно, він не забув Вадима Корнієнка як компаньйона й кредитора, і суд виплатив йому усі 33 відсотки акцій із суми вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Начебто саме за таку суму в тендері придбав колишній завод Мироновича-Корнієнка-Савицького новий власник Георгій Нетудихата. Тепер Мироновичу залишилося тільки піти в політику і таким чином захистити свій чималий капітал, нажитий швидко і точно. Яким уже чином — ніхто тоді не докопувався. Закони й справді мали місце недосконалості, і хто був спритніший — встигав ловити свою золоту рибку в каламутній воді.
Вітольду Мироновичу того пам’ятного для нього року допомогла президентська передвиборна кампанія. Новий кандидат на цю високу державну посаду шукав грошових мішків і юристів. У Вітольда Мироновича вже було і те, і друге, і він незабаром твердо засів у центральному штабі одного з найперспективніших і найгрошовитіших кандидатів у президенти. Пішов, як він тоді висловився перед Шором, ва-банк.
Або пан, або пропав.
Саме після переможних президентських виборів Мироновичу й посміхнулася щаслива, як гадав він, доля. Вибори були виграні. І вчорашньому бідному, погано одягненому адвокатові з провінції світила чимала посада в секретаріаті президента. Посада, яку він чекав стільки незалежних років.
— Мені посміхається сам Господь Бог, — якось сказав він Едуарду Шору.
— І трохи я, — посміхнувся Шор, поправляючи великі окуляри на великому носі.
— І трохи — ти, — погодився Миронович.
Тоді йому посміхався не тільки Шор, але й — великі власники великих промислових об’єктів, які хотіли за безцінь, «методом Мироновича» і собі прибрати до своїх рук державні прибуткові фабрики і заводи через імітацію банкрутства. Це була переважно гвардія червоних директорів і вчорашніх комуністів. Тих, хто прийшли в майбутнє з минулого. Рухівці, наївні і впевнені, що вони будують суспільство справедливості й свободи, тим часом ще мітингували на вулицях і майданах. Викидали одні за одним уже нікому не потрібні гасла і засуджували зі словами «Ганьба!» то одне, то інше негативне явище в суспільстві. То приватні банки, то траст-компанії, які народжувалися, як гриби, і лопалися, як мильні бульбашки, залишаючи мрійників про великі гроші і великі відсотки з носом.
VII
Вітольд Миронович не брав участі в маніфестаціях. Він чітко бачив, що наївні рухівці-революціонери — не мають за своїми плечима ні стратегії, ні тактики, ні, врешті-решт, національної ідеї, про яку тільки кричать і галасують, нічого практично не даючи ні народу, ні суспільству. Вони роздрібнювалися на групки, купки кишенькових партій, й, возвеличуючи самі себе і своє найближче оточення гетьманами і козацькими полковниками, перетворили велику європейську державу в один великий дискусійно-політичний клуб. У цьому клубі тішили самі себе, своє самолюбство, свою самозакоханість і свою самовеличність, часто виступаючи навіть на перших каналах республіканського телебачення у прямому ефірі, і почували себе синами революції та ненагородженими і недооціненими героями держави.