IX
Коли Миронович зайшов у номер, секретарка Міла сиділа за ноутбуком, виставивши білі ноги з рожевими аж червоними п’ятками позаду стільця, і щось друкувала.
— Ти прийняла душ? — чи то запитав, чи то підтвердив Вітольд, глянувши на її вологі золотаві коси. Потім нахилився над нею і поцілував її в шийку з ледь помітними від води уже темнішими кучериками, що закручувались чудернацьки на її світлій потиличці. Він поклав перед нею набір французьких дорогих панчіх і додав, згадавши рожево-червоні п’яти: «Одну пару можеш надіти зараз».
— Дякую, — посміхнулася вдячно Міла і поцілувала його у щоку. — Мені перед цим ще раз прийняти душ? — безпосередньо і щиро додала вона, ще раз вдячно посміхнулася і, як лялька Барбі, заплющила очі й цього разу наосліп поцілувала його в лице.
— Вдруге підряд не потрібно. Я трохи відпочину. А тоді сходимо в готельний ресторан, поїмо. Ти маєш запам’ятати: після такого акту чоловіки стають голодними, як вовки, і трохи байдужими до жінок. Навіть тих, яких вони безмежно кохають.
— Отже, ви і мене кохаєте?
Він не відповів, а лише посміхнувся кутиками губ.
— Мені надягати панчохи тоді чи зараз, при вас? Чи я вийду?
— Краще вийди. Надінь їх без мене. Після обіду я тебе хочу бачити в панчохах. У французьких панчохах.
— Я це зроблю. Я все зроблю, як ви накажете...
— От і добре. Але ти не будь зовсім така відверта. Ти маєш зберігати в собі жіночу інтригу. Інтерес.
— А ви мене, як старший, цьому навчіть...
— Цьому не вчать, Міло. Це дається з молоком мами... — і про себе подумав: «Хіба що тебе послати на курси до Альбіни Ерастівни. От би з її участю фільм зробити», — згадав він болгарську компанію у свої студентські роки.
Та він їй цього не сказав. Адже і в Міли щось є своє. Може, й справді він в ній не знайшов того меду, що в усьому світі і все молоде життя чоловіки шукають його у жінок, чи тих двох міфічних грудочок цукру замість однієї, і знайти не можуть... А тут — взагалі «Дірол без цукру». Він і грудочки цукру не знайшов у ній. Але в цьому є також своєрідна інтрига — ця її дитяча довірливість і наївність, якщо не сказати — покірність і щось таке, чого Миронович за своїх сорок з гаком років не стрічав у жодної дівчини чи жінки.
Його інтерес до Міли Бездух був суто егоїстичним. Можна сказати — навіть пізнавально-колекційним. Йому просто хотілося знати, чи є ще в світі жінки, подібні до його дружини Альбіни. Такі ж запальні, такі ж безпосередні, такі ж емоційні. Такі, яких можна прирівняти хіба що до несподіваного пробудження вулкану, вибуху гейзера чи поступового народження в океані цунамі, що бурхливим стихійним вихором проноситься над твоєю головою і раптом затихає, мертвим каменем падає тобі на груди і на деякий час завмирає, ніби відпочиваючи, щоб згодом знову народитися і з новою силою й шаленим вихором, шумом пронестися над твоїм очманілим зором і приголомшеною головою, лякаючи світ і тебе.
А може, в Мілі він знаходив своєрідну компенсацію — в її покірності і слухняності, яких він так і не дочекався, живучи близько десяти років у шлюбному житті з Альбіною. Адже саме ці риси ніколи не панували ні в її душі, ні в її серці.
Міла Бездух, або, як писалася в службовій анкеті, — Людмила Вікторівна Бездух й справді начебто відповідала своєму прізвищу. Невже в неї такі були мама, бабуся? А втім це прізвище у неї пішло по дідо-батьковій лінії, піймав себе на відсутності логіки колишній адвокат Миронович.
«Дірол без цукру», «Кіндер-сюрприз», — повторював про себе він. — Яка протилежність Альбіні. Яка покірність, яка слухняність і така ж вченість, як і в професора-гуманітарія — Альбіни Ластовецької-Миронович».
Йому чомусь подумалося, чи може хтось зі студентів Альбіни Ерастівни на мить уявити, що ця статечна, поважна, худорлява, завжди строга, інтелектуального вигляду жінка-професор, у великих окулярах, під якими ховалися такі великі сірі короткозорі очі, вночі стає своєю протилежністю, залишає разом з одягом свою статечність, свою строгість, свою інтелігентність, свою консервативність і, оголена, стає дикою, ні в чому не стриманою язичницею, гени якої кличуть до простору, до безмежжя, до шалених втіх.
Перші пізнавальні дні з цією жінкою Вітольд запасався подушкою, аби в двокімнатній «хрущовці» сусіди не подумали, що Миронович час від часу безжалісно лупцює молоду викладачку університету, свою дружину. Вже потім, коли став «новим українцем», купив престижну квартиру на Липках, у Києві, і збудував заміську дачу в Кончі-Заспі, на березі Дніпра, поміж бронзово-зеленого гаю, для сексуальних утіх Альбіну вивозив за місто.