— Не чіпай Альбіну. Ти вже свого домоглася. Що ти від неї ще хочеш?
— А ми її досі кохаємо?
— Ми прожили з нею майже десять років.
— У в’язниці це рік за два, — Роксана упала прямо на його груди. — Рік за два, любий, — муркотіла вона йому на вухо.
— Я поважаю цю жінку.
— Але ти її ще й досі, відчуваю, кохаєш. За що — відкрий молодій дружині секрету. Я в тому її наслідуватиму і, може, стану її найкращою ученицею. Ми вже не йдемо на четверте, передостаннє, коло. Ми вже лежимо, любий, і піднімаємо в бій передову лінію. Сміливіше, мій маленький, — вона не вгамовувалася. — Ми уже ростемо. Не по днях, а по хвилинах. Як у найкращій казці нашого життя. Зараз ти потрапиш у свою казкову мрію. Жаль, що ти, мій непокірний, такий мовчазний. Не можеш мені сказати ані слова, ані компліменту, ані того, як тобі подобається і як я йду на свій ризик без порад і консультацій кращих педагогів і юристів республіки. Без їхніх побажань і настанов, мій ще малесенький. А це ж так важко — втрачати розум і енергію, думаючи, а як ти саме хочеш. Живеш наосліп. Як триденне кошенятко...
«Ти ніколи не навчишся того, що вміла Альбіна», — дивився на неї тверезими очима Миронович.
— Нарешті ми стали дорослими і виросли, — пестливо-урочисто повідомила вона. — Йдемо на посадку. Тримайся, мій маленький. Вітольде, прив’яжи ремені безпеки і — ноу смокінг...
Сьогодні він міг дозволити порозважатися з нею і серед білого дня. Папа відлетів до Криму в короткочасну, як завжди, відпустку і на чергову випивку з друзями, яка в пресі називалася — безкраваточною зустріччю. Численні заступники Мироновича з різних суспільно-громадсько-політичних галузей, очевидно, у його відсутність також не дуже перенапружувалися, скидаючи найбільшу вагу на плечі начальників управлінь, а ті, в свою чергу, — на інструкторів, виконавців, які, не піднімаючи голови, наживали собі далекозорість, геморой і далеко не офіцерську виправку на старість.
Дні для Вітольда, як і для Папи, і його найближчого оточення — олігархів і нових українців — наближалися тривожні. Те, що було досягнуто, нароблено, накопичено і безцеремонно накрадено за останні чотири роки, могло в якийсь історичний момент перетворитися в попіл небуття і розвіятися. Нові претенденти на посаду Папи у своїх передвиборних програмах погрожували таким, як Вітольд Миронович, допомогти поміняти їхні імпортні вілли й котеджі на полуденних берегах Франції, Португалії, Флориди, Багамських островах і, безперечно, в Україні у колишніх плавнях Дніпра, на звичайні вітчизняні тюрми і зони ще сталінського зразка. Потрібно було щось робити. І Миронович це відчував, як вовк, як вожак зграї, та й інтуїція його ніколи, на відміну від жінок, не зраджувала. Вона постійно йому нашіптувала і підказувала: «Щось роби! Бо краху не минути».
Фугою Баха настирливо заграв стільниковий телефон. Вітольд не хотів навіть брати у руки апарат — це маленьке диво XX століття — і дивитися, яким іменем світиться його екран. Виснаженому і задоволеному, хотілося трохи спати і... добряче попоїсти. Але зморені ноги лежали поверх шовкових покривал і їхній піт делікатно, впівоберта розганяв вентилятор, водночас зі свіжістю дарував пахощі прерій і тихої музики моря. Вітольд засинав.
Мобілка, як щось живе і непокірне, знову застрибала на тумбочці і не давала йому можливості закрити повіки, що наливалися найважчим металом з таблиці Менделєєва. Вітольд простягнув руку, глянув на дисплей. Телефонував Шор. Він не міг не відгукнутися на дзвінок Еда. Адже той не так часто його турбував. Тільки в рідкісних і вкрай необхідних випадках. Як було домовлено.
«Щось важливе трапилося. Цей пронирливий Шор, який володів усіма інформаціями світу, знову-таки щось пронюхав. Не міг не про нюхати. В іншому б випадку не піднімав би його з ліжка».
— Ти розважався з новою пасією? — зареготав прямо у вухо Шор.
— Я спав. А ти мене розбудив, — незадоволено відповів Миронович.
— Не бреши хоч мені. Твоя телезірка щойно виповзла з гаража на голубій мрії — дамському «мерсі» і повідомила мені, що вона поспішає. У неї — аудієнція. До речі, вона мала щасливий, усміхнений вигляд і шепнула мені на вухо, що ніколи не думала, що так легко може знайти собі нового чоловіка.
— Так і сказала? — Вітольд аж зіскочив з «домашнього аеродрому».
— Ну, не зовсім так. Додала — такого гарного, такого поважного і такого високого... В смислі — не за зростом.
— Ти мені телефонуєш, щоб тільки це сказати?
— Я тобі телефоную, щоб сказати, Тольде, є важливіші справи, ніж спання з черговою красунею. Справи юридичні, на яких неоново-рекламним роликом висвітлюються цифри у двадцять відсотків із суми у сто вісімдесят мільйонів, а ти цю справу можеш проспати...