— Яка, яка сума? — Миронович сперся на лікоть.
— Сто вісімдесят мільйонів.
— І ти із-за такої суми мене будиш серед білого дня? Після такої небаченої втоми. Я вже як вичавлений лимон. Ти хоч розумієш це? З мене щойно ледь не зробили м’ясний фреш.
— Ти хотів сказати — фарш.
— Я хотів сказати — фреш, Еде. Чи не ти мене вчив імпортним назвам в українських ресторанних меню?
— Пардон, Тольде... Зараз йдеться не про які-небудь два твоїх мільйони...
— Ти натякаєш на пресу? На мою податкову декларацію? Я чесно заплатив два мільйони...
— Гривень, — нагадав Ед. — А я тобі, за твоєю допомогою, обіцяю тридцять шість мільйонів долярів, як гуцули кажуть.
— Мені? — перепитав Миронович. — Мені не почулося?
— Нам, Тольде... Ти що, ще досі спиш? Ти мене не розумієш? Це не ми винні, а нам будуть винні, якщо операція «Шор і Миронович» вигорить!.. Виповзай.
— Виповзаю, — Миронович уже натягував на себе штани. — А може, ти зайдеш, поп’ємо кави і все спокійно обміркуємо?
— Ні, Тольде. У тебе там не тільки відеокамери, а й, мабуть, апаратура імені майора Мельниченка. Ні і ні, Тольде. Вивалюйся з ліжка і — прямо сюди. Я — в тебе під ворітьми...
Миронович нашвидкуруч все-таки випив гарячої кави-кавусіньки, як завжди муркотіла йому Роксана. Цього разу без традиційних і улюблених Мироновичем вершків — для бадьорості духу. Він заочно подвійно подякував Роксані — за насолоду і за догадливість, і побіг сходами униз.
Біля чорних ажурних воріт з майстерні «Художня ковка», не поспішаючи, прогулювався довготелесий Ед. Він спочатку заліз у кабіну свого нового «Лексуса», завів і двічі об’їхав навколо Мироновича. Вітольд відчув, що в Шора щось-таки добряче вигоряє, якщо в нього такий піднесено-святковий настрій. Затримка за дрібницею — необхідне втручання держсекретаря в цю справу. Можливо, один лише дзвіночок генеральному прокурору. Можливо, комусь з міністрів або фіскальних органів. За цим питань не буде. Чого не зробиш заради тридцяти шести свіжих лимонів. Він юридично-фіскальні війни вів не з одним партнером, а одразу з кількома, як гросмейстер у грі в шахи — один проти кількох, і вигравав. Обеззброєні, якщо не сказати оголені до трусиків адвокати супротивника тільки за голови хапалися і вдавалися після цього не до кримінальних чи цивільних кодексів, а до моралі й совісті, запитували — чи вона колись ночувала, хоча б випадково, у компанії «Шор і Миронович»?
Спочатку з кабіни темно-зеленого «Лексуса» витяглася у трьох місцях побита лисинами маленька Шорова голова, тоді — та сама довга шия, яка посилала ту голову у постійну розвідку за актуальною інформацією, а вже потім — і сам Шор.
— Я тебе вітаю з новим «Лексусом»! — нахилив трохи набік голову Миронович, ніби вивчаючи протектори чи молдінги авто. — Ти, бачу, їх міняєш, як моя Роксана французькі наклейки на нігтиках.
— Твоя Роксана? — ще довше витягнув з кабіни голову Шор.
— Уяви собі!
— З якого це дня?
— З сьогоднішнього.
— Гаразд. Мене зараз цікавить інша проблема, — Шор прямо з кабіни потис руку Мироновичу. — Привіт!
— Що за тривога? Що за поспішність? Що за мільйони? — замість відповіді на «привіт» запитав Миронович.
— У Папи день народження!!! — доповів Шор.
— Це ж через місяць?! — випустив Вітольд Шорову руку, яка уже спітніла і ставала бридкою.
— Так, але нам ще треба злітати за «Принцесою» в Італію, в Мілан.
— У Мілан? Хіба що на Шевченка подивитися?
— Ти ж не болільник?
— Разом з Папою? Так я й так з ним неодмінно їжджу. Відповідно протоколу. Але до чого тут день його народження?
— Я тебе не впізнаю. Такий завжди передбачливий. Такий стриманий. Умієш усіх і вся вислуховувати. А з приятелем — запитання попереду відповідей. Невже телезірка своїми софітами запаморочила розум?
— Кінчай. Говори конкретно.
— Я й кажу. Ти тільки слухай. «Газотрейдер» Валяй подав ідею...
Шор глянув на Вітольда.
— Ну!
—... Купити Папі «Принцесу» на день народження.
— Живу? — розсміявся Миронович.
— Яхту. Класу «Принцес».
— Але яхта, пристойна яхта, коштує не два мільйони.
— Люблю здогадливих людей, — іронізував Шор. — Ми вскладчину. П’ять чоловік. З чоловічого носа — по лимону. З нас двох — два...
— А де ж наш прибуток? Де ж в цьому наші відсотки? — розчаровано мовив Вітольд.
— А політичні дивіденди? Вони часто важать більше, ніж тверда валюта. Чи мені це тобі говорити?!
— Гаразд. Згоден. А хто ці «ми»?