Роксана, тоді йому це теж врізалося в пам’ять, якось по-особливому гарно повернулася і, демонструючи перед ним свій напрочуд тонкий дівочий стан, попрямувала по коридору до студії. Усі підряд чоловіки, які йшли їй назустріч, віталися і, зупинившись, дивилися їй услід. Вітольд піймав себе на тому, що він також стоїть і дивиться, як Роксана наближається до дверей свого кабінету в телестудії.
— От і все, — мовив він сам до себе і вийшов на свіже повітря.
Тепер ця вродлива жінка напівлежала на його грудях і була майже його власністю, його законною дружиною, і він її, якщо можна такі два слова поєднати в одне ціле, — страшенно любив. Він безтямно любив Роксану і без зайвих слів, коментарів, обговорень виконував усі її забаганки. Яка ще жінка у цьому світі, так гадав він, могла себе так почувати з чоловіком, як Роксана? Яка ще жінка у світі могла собі дозволити те, що дозволяла собі Роксана? Власне, що дозволяв їй він, Вітольд Миронович.
Ось і нинішня її чергова забаганка. Під час перемотування відеокасети вона якось ненароком зірвала штучний, приклеєний минулого тижня у Парижі, ніготь на середньому пальці. А вона ж тільки два дні тому, минулого вихідного, літала туди з Вітольдом на обід і після ланчу зайшла до кращих французьких манікюрниць. І от на тобі: знову потрібно летіти на кілька годин у Париж, аби замінити той клятий наклеєний ніготь.
Вітольд уранці зателефонував власному пілоту, залагодив необхідні процедури з летовищем, і літак піднявся з напіврозірваним нігтем Роксани у повітря і ліг на курс Київ-Париж. А зараз — вона знову поруч з ним: захищена, щаслива, хоч не до кінця задоволена.
— Тобі не здалося, що ми з тобою не бачилися цілу вічність?
— Здалося, люба, здалося.
— Ти так холодно відповідаєш.
— Я тебе дуже люблю... Душею, серцем... Я говорити гарних слів не вмію. Коли люблять, не говорять про кохання. Тоді просто відчувають його. Усіма фібрами душі і серця, — шепотів і собі Миронович.
— А кажеш, не вмієш говорити. Коли ти прийшов перший раз на телестудію, я дивилась на тебе і вірила, що переді мною сидить український Цицерон.
— Не вигадуй.
— Я правду кажу. Ти так гарно говориш на політичні теми. Я б хотіла, аби ти так гарно говорив і про кохання до мене, як ти говориш про політику.
— Я спробую...
— Спробуй, любий, спробуй... Ууу, — вона стулила губи трубочкою. — Я б від самих тільки таких жагучих слів... Ти мене зрозумів, любий...
— Так, — він ствердно кивнув головою.
— Я кинула б у бій усі наявні сили в головного командування. А якщо не допомогло б, ми б тоді ввели і резерв ставки...
— Припини, — він притис її до грудей і погладив за кругле хтиве коліно. Він погладив її по стегнах, туго обтягнутих дорогими французькими панчохами. Чомусь саме зараз йому згадалася їхня друга зустріч.
II
Це сталося в його службовому кабінеті. Вона тоді прийшла до нього у кінці робочого дня. Підійшла так, ніби він з нею був знайомий не по телестудії, а з дитсадка, з самого раннього дитинства. По-дитячому вистрибнула на його службовий стіл, відсунула довгими гарними пальчиками з ніжнорожевими нігтиками службові папери з резолюціями навскіс і сказала просто, звертаючись до нього на «ти»:
— Ти міг би сьогодні свою секретарку відпустити додому? Хай сходить у дитячий садочок, забере дитинку і трохи погуляє з нею в одному з мальовничих сквериків Києва.
— Міла не має дитинки, — іронічно посміхнувся Миронович.
— То хай погуляє зі своїм нареченим і незабаром матиме. Може сходити з ним у кіно. Купити квиток у задній, найбільш затемнений ряд, і там зайнятися з ним коханням, — вона ніби навмисне розтулила ширше свої гарні ніжки. Краєм ока він помітив, що на ній панчохи, а не колготки, і здивувався, що — більше нічого. Кров йому вдарила в голову. Вітольд раптово відчув, що збуджується. Він, мабуть, саме цього й хотів. Але не міг такого навіть припустити. Досягнувши таких несподіваних навіть для самого себе вершин, він піймав себе на думці, що за одне таке задоволення може все піти в тартарари. Його тепер шанобливо й не лише в офіційних листах величали «високоповажний» чи «вельмишановний Вітольде Володимировичу», до нього тепер навіть учорашні друзі (принаймні, при людях) зверталися тільки на «ви». Адже у нього така висока державна посада і він уже давно не студент юридичного факультету, а його службовий кабінет поруч з кабінетом однієї з найвисокопоставлених людей у державі. Ця людина може до нього зайти в будь-яку мить.