— Програма-мінімум? — перепитав Шор.
— Програма, як для мене, максимум, — натискав на останній млинець Миронович.
— А це бачив? — Шор почав крутити над своїм лисим тім’ячком вказівним пальцем.
— Не зрозумів? Прокрутиш дірку в голові. Твоє тім’я тоді світитиметься не тільки лисиною, а й сірою масою, — застеріг Шора Миронович.
— Кинь її, — просто сказав Шор. — Вона тобі не підходить ні за якими статтями ніякого кодексу, затвердженого в парламенті...
— Я дав їй слово. Я на ній одружуюсь.
— Але чому? Бог Ієгова мені свідок, я цього ніяк не можу зрозуміти. Ти ще й влаштуй на всю республіку гучне весілля?! Для показу і падіння... авторитету.
Миронович промовчав. Шор поцілив у яблучко.
— Вона стільки тобі підсунула паскудств, — не міг зрозуміти приятеля Шор. — Стільки налила масла прямісінько в центр сімейного вогнища. І там спалахнув такий вогонь, що тепер ніякі пожежники його не загасять, і ти після цього збираєшся відвести її під вінець, під панікадило митрополита, його благословення іменем самого Господа Бога?! На очах усього люду — майбутнього електорату? Ти ж розумний чоловік. У тебе таке політичне і громадське становище в суспільстві. Ти подумав про свою кар’єру? Запам’ятай: більшість з твоїх так званих друзів бачать не тебе, а тільки твою сідницю у високому державному кріслі. До тебе, як особистості, їм немає справ. Вони тебе кинуть посеред ріки життя і не допоможуть допливти навіть до протилежного берега.
— А ти?
— У мені ти можеш не сумніватися. Хоч Шор і плавати не вміє. Але Шор знає, де, коли і кого своєчасно найняти, хто б кинув тобі рятівне коло чи підігнав своєчасно човна і врятував Шорового друга Мироновича.
— Дякую, Еде, — розчулився Вітольд. — Але ти знаєш мою слабинку. Мою «ахілесову п’яту». Я понад усе на світі люблю гарне...
— Ти хочеш сказати — гарних: чужих дівчат і чужих молодиць... Крадене завжди миліше...
— Я хочу сказати — гарне, — підкреслив Миронович. — Ти, звичайно, не повіриш мені. Але це саме так. Коли моя бабуся помирала, вона попросила: «Синку, доглянь за квітами. Поливай своєчасно їх. Глянь, які вони пишні. Барвисті. Який милий світ навколо нас, і посади їх на моїй могилці». Я виріс в оточенні поліської краси. Але тепер заасфальтувався, зачерствів. Я так і не посадив тих бабиних квітів на її могилі. Але ця чортова естетика в мені залишилася. Я справді люблю гарних жінок, як і чистоту на кухні... Чистоту в спальні, в кімнаті, у вітальні, на горищі, на подвір’ї, в авто, в кабінеті... Я просто на чистоту закомплексований, Еде. Я не можу викинути зі своєї генної системи цей, здається, зайвий для мене непотріб. Але він у мене в крові. Це передалося від баби до матері, від матері, напевне, — мені. Як наше, спадкове. Як родинне клеймо. Може, саме тому я тепер не можу комусь віддати Роксану, бо вона гарна. Дуже гарна. Це моя краса. Це моя міс Україна...
— Місіс, — уточнив Шор.
— Хай «місіс». Мені все одно. Митрополит дав згоду. Він нас благословить. Я його запевнив, що на весіллі будуть сам Папа з Мамою. Буде президент сусідньої держави... Я ще не уточнив — якої. Може, навіть білоруський. Він атеїст і він плює на усіх попів і митрополитів. Він в Бога не вірує. Він вірить тільки в себе і в свій характер...
— А ти?
— Я вірю в Бога, — твердо промовив Миронович. — За все, що я маю, чого я досяг, дякую Богові. Бог послав мені і Роксану...
— Не богохульствуй. Роксана — від сатани. Пом’янеш моє слово, — Шор ще раз облизав губи після шоколадного плате. — Замовити тобі, Тольде? — перехопив він погляд Мироновича, що зупинився на його товстих губах, щедро заквацяних брунатним шоколадом.
— Під каву експресо, — погодився Миронович.
— Hoy проблем, — повторив своє улюблене Шор і дзвінко клацнув великим і середнім пальцями. Офіціант, весь у чорному з білою серветкою на правому рукаві, що стояв на відстані від них, як на сторожі, за першим жестом підбіг до пана Шора і, нахилившись, розвісив вуха.
— Шоколадне плате і кава експресо нашому інвестору, — сказав Ед так, ніби й офіціант мав якусь справу також з цим невідомим інвестором.
— Не блазнюй, Еде. Я не можу вимовити й слова, щоб не озирнутися, — промовив Миронович, коли спина кельнера щезла у сутінку пройми дверей, що вели, очевидно, на кухню.
— Соромишся своєї української?
— Ти мене поставив у пікантну ситуацію, і я тепер маю грати свою роль...
— Ми всі все життя граємо свої ролі. Ти гадаєш, що я щирий з ним? Я з ним, як зі своїми клієнтами, професійний дипломат, чи продавець супермаркету. Я постійно вдаю і з себе саму люб’язність, щиро посміхаюсь і ледь не освідчуюсь у коханні, якщо в повітрі пахне грішми. Цього вимагає наша професія, Тольде. Ти так само можеш чинити з Роксаною. Адже це так легко. Головне — виробити характер. Характер — ти ж сам казав, — це наша доля. Наш успіх у цьому тимчасовому житті на землі, де ми живемо з думкою про ще краще життя на небі. Тому їж земне шоколадне плате тут, пий італійське експресо, ковтай найкращу ікру каспійського і азовського морів, спи, коли захочеш, з Роксанами і не думай про небо. Чого про нього думати. Підніми голову догори, Тольде. Голубе небо, як і твоя голуба мрія, висить над тобою. Піднімись і візьми його. Як тебе бере Роксана і п’є твої земні соки, висмоктує нерви і їсть печінки. Послухай трохи цинічного, трохи практичного і трохи нахабнувато-безцеремонного єврея, Тольде. Ви, українці, вічно сентиментальні романтики і всі, як один, сльозоточиві. У вас постійно живе таке почуття, як сумління совісті, а я, аби не вичитав цього в книжках, ніколи б не знав, із чим його їдять, що таке диво в світі взагалі існує і саме так воно називається. Нам треба, Тольде, заробляти гроші, робити кар’єру і почуватися на цій землі так само незалежно, як шейхи чи королі на своїх царських тронах. А решта все — тля... Суєта суєт, до якої нам тимчасово нема ніякої ні юридичної, ні житейської справи. Давай, Тольде, закриємо на цьому сторінку чергової твоєї любовної історії і поїдемо в Мілан. Сядемо на двадцятисемиметрову яхту типу «Капарі» і подамося до берегів Криму, де нас чекатиме усміхнений Папа і цілуватиме розчулена Мама, не задумуючись ні над завтрашнім, ні післязавтрашнім днем.