Вітольд, здавалося, його не слухав. Він дивився на шоколадну фантазію ресторану «Сюрприз» під екстравагантною назвою «французьке плате» і тільки чув Шорові наполягання.
— Краще скажи, на яких ти тридцять мільйонів натякав, Шоре? — підняв очі Миронович.
— Є ще один завод, який можна купити за вісім мільйонів гривень. За умови, як ти Папі своєчасно, після купівлі яхти, підсунеш папірець і він дасть добро на приватизацію. Цього «Принцеса» і наша складчина варті. Заради цього заводу ми могли б ту яхту Папі купити без Валяя і Вовка. Нам, Тольде, потрібно заробляти гроші...
При словах «заробляти гроші» Мироновичу згадалися радянські часи. Він, молодий випускник юрфаку, поїхав на Далекий Схід також «заробляти гроші». Тоді це ще називалось «у пошуках довгого рубля». Спочатку Миронович ліс валив у Хабаровському і Приморському краях. Потім ловив івасі в Японському морі, згодом перебазувався і тягав тралерами минтая і крабів для рідної партії вже в Охотському морі. Але й після цих заробітків грошей не вистачило навіть на першу модель вітчизняних «Жигулів», і він переїхав у Находку. У селищі Херпучі, на березі річки Алегунь (притока Амура), мив золото. У селищі Ударне — це вже на Сахаліні — вдруге за все своє життя пізнав дружину капітана риболовецького траулера, яка жила, як і рядові рибалки, у дерев’яному бараці, і любила спокушати молодих «салаг». Найсмішніше, згадувалося Вітольду, Марина (так звали сірооку капітаншу) під час акту сексуально наспівувала українську народну пісню: «... при місяці стоя...»
Боязнь повернення капітана до сексуально печальної вдови і острівне безробіття кинуло молодого юриста на острів Кунашір. Розчарувавшись в заробітках і там, Вітольд повернувся до рідної домівки, в Україну. Майже всі гроші, які він тоді заробив, пішли на прощальний буфет у звичайній радянській «Чайній», яку моряки і рибалки називали романтично «Таверною». Решту пустив на квиток у купейному вагоні, мамі на хустинку і дядькові Петру — кращому рибалці Тетерева і Гуйви — на портсигар «під золото» з гравійованою в’яззю на його лицьовому боці. Саме такий колись привіз з війни дядько Петро портсигар, але його під час риболовлі вкрали. І він чи не найбільше сумував за військовим трофеєм. Вітольд пам’ятав про це. Про власний автомобіль навіть класу «Запорожець» Мироновичу залишалось тоді тільки мріяти.
— Ну, що ж?! Розраховуйся і поїхали, — мовив Миронович, облизуючи і собі шоколадні губи від плате. І, перейшовши на грайливий тон, додав: — Нас чекає державна служба, бізнес, складчина і...
— Коханка-хижачка, — закінчив за нього Шор.
Все це Мироновичу пригадалося, поки Шор ходив до лазнички, як називали українці Канади туалет. Кельнер підійшов до них, коли Шор сів до столу з чистими, хоч ще вологими руками і з чистими губами, на яких не залишилося вже й сліду від брунатного шоколаду. Знайомий офіціант, як завжди, поклав рахунок униз цифрами і поцікавився, чи панове не хотіли б ще чогось.