— Сюрприз! — посміхнулась вона. — Новинки паризьких салонів мод. Трусики-невидимка. Пардон, — і щезла у спальні. Через хвилинку вона вибігла і, звертаючись до усіх, цілком серйозно спробувала запевнити присутніх, що вона днями з Парижа і там серед молодих грошовитих французів пішла така мода. Друзі збираються у себе вдома і господарка дому, звісно, якщо вона молода і вродлива, може дозволити собі таку фривольність і ніхто за це її не осуджує.
Гроші заберіть назад. Це був тільки жарт. Власне, експеримент... Претензія на дотеп... Я б не хотіла аби ви, друзі Вітольда, сприйняли мене за легковажне дівчисько, в якого замість голови тільки те місце, яке я щойно, ще раз вибачте, перед вами продемонструвала через паризьку невидимку. Огріхи молодості. Купила в Парижі. У центрі Жоржа Помпіду. Для вас, Шоре, — вона нахилилась до Еда, іронічно посміхаючись. — Як людини, яка має знати все, такі трусики продаються і в королівському палаці Фонтенбло. Але туди їхати майже годину з Ліонського вокзалу. Для рідної Ади можете придбати їх за півціни проти собору Сакре-Кер і з невидимкою в руках перед ввічливою гостинною паризькою публікою можете прокататися й на фунікулері, — вона взяла почергово купки купюр і з серйозним виразом обличчя повернула їхнім власникам. Усі при цьому звернули увагу на її гарні жіночі пальчики. Вітольд — також, а про себе подумав: «Хай би вона краще їх показувала»...
— Тольде, — повернулася вона до Мироновича. — І ти мене вибач. Це все коньяк і... розбещений Париж. Вплив загниваючого Заходу. А ви працюйте. Я вам не заважатиму. Я помчала на студію, — вона поцілувала Вітольда і той зрозумів, що перед ним зовсім не та жінка, яка кілька хвилин тому увійшла в їхню свідомість з небаченою розв’язаністю й аморальністю. Хоча, саме ці самці, здається, бачили й не таке. Але саме вони, як це часто трапляється, демонстрували свою цнотливість при найаморальнішій розбещеності, непорядності — а при першій можливості шахраювали, безцеремонно брали хабарі, купували жінок за гроші й обіцянки, не гребували найпримітивнішим авантюризмом, принизливим підлабузництвом, багатоликим лицемірством, безхребетною безпринципністю і небаченою ницістю перед сильнішими від себе зі світу сього у хвилини бізнесової вигоди і на щаблях державного кар’єризму.
Наступного дня після незабутньої зустрічі з Роксаною-невидимкою Васьок Валяй, як він висловлювався, завалився по-татарськи до Мироновича. «Кіндер-сюрприз» сиділа за комп’ютером і розцяцьковувала свої й без того рожеві губки ще у червоніший колір. Валяй нахилився над нею, поцілував у щічку і поклав перед нею «Шедевр» шоколадної фірми «Рошен». Власник «Рошена» був його приятель і кум. Друзі дали слово підтримувати тільки вітчизняного виробника і тому найчастіше купували товари, які вироблялися тільки ними.
Міла вдячно посміхнулася Валяю. Він, притуляючи свої губи трубочкою до її вушка, запитав:
— Бос у себе? Сам?
Міла глянула на його круглу, як у колобка, голову, його заплилі жиром поросячі, ледь помітні у зіницях, очі і кивнула, ніби економлячи слова, або не бажаючи їх витрачати на Васька Валяя.
Незважаючи на неодмінні гостинці, Міла не любила Васька Валяя, як і його присутності у приймальні. її дратувала його фальшива усмішечка. Вона викликала в неї алергію, і все ж вона мовчки кивнула головою, даючи зрозуміти «газотрейдеру», що Миронович у себе і сам.
Валяй влетів до кабінету і, не вітаючись, ще з порога випалив:
— Шеф, пальчики оближеш.
— Привіт! — підвівся Вітольд з-за столу і запропонував місце Валяю на дивані.
Васьок по-свинячому посміхнувся тільки очима, навколо яких урізнобіч розбіглися по тлустому його личку зморшки і, голосно сміючись, запитав, звертаючись до дивана:
— Майоре, я Диван. Я Диван. Як чуєте мене?
— Перестань. Поле перевірене — мін немає. Можеш сміливо йти в атаку, — процитував він мимо своєї волі Роксану і почав згадувати, коли ці слова вона вперше сказала, що вони настільки глибоко увійшли в його лексикон. Він поглянув на свій службовий стіл, купки службових паперів і пригадав. «Так, саме тоді. Тоді, коли вона лежала на цьому столі і в цьому кабінеті й, не спускаючи з нього своїх карих великих очей, посміхалась, промовляючи: «Командире, сміливіше. Поле перевірено. Мін немає. Можна підніматися в атаку. Ну, сміливіше. Не підірветесь...»
— Учора на фестивалі «Конкурс краси» двох дівиць підхопив, — донеслось до слуху Вітольда. — Обидві — «міс Україна». Забув, щоправда, хто яке місто репрезентує, але яке це має значення.