«Береженого Бог береже», — час від часу про себе повторював Вітольд, і запропонував покірній «міс» виконати його перше бажання... За його «Пам’яткою» це бажання належало до пункту п’ятого...
XIV
Уранці наступного дня секретарка Міла подала йому окремо конверт. Він глянув на неї поглядом, в якому можна було прочитати: «Вибач, «Кіндер-сюрпризе». Все-таки, було б краще, аби я тебе взяв з собою і ми б з тобою провели вечір цікавіше».
— Учора, коли ви були відсутні, — офіційно повідомляла «Кіндер» — приходила пані Альбіна. Залишила цей конверт. Для вас, Вітольде Володимировичу. Просила вручити особисто вам. Не класти на столі, а подати вам у руки. Що я й роблю.
— Дякую, «Кі...», — він своєчасно спохопився. — Пробач, Міло.
— Нічого. Ви хотіли сказати «Кіндер-сюрприз». Я не ображаюсь. У секретаріаті на мене усі так кажуть. Ось тільки чому — не знаю.
— Можеш іти. Ще раз дякую. — Він розірвав конверт і почав читати:
«Здрастуй, колись дорогий і милий мені Вітольде! Я знаю, що найближчим часом ти одружишся з цією телевізійною повією. Оскільки я не маю акцій, то й не маю права на дивіденди і навіть на відсотки від рахунків, які колись були нашими спільними. Ти залишив мене і нашого синочка Альберта жити на ту мізерну професорську зарплатню, на яку жоден професор не здатен у нашій країні прожити. Я позбавлена права підпису навіть на тому рахунку, який ти відкрив на моє ім’я. З рахунку Альберта ми можемо зняти гроші тільки через 10-12 років, коли йому видадуть паспорт. Так ти заповів. А як нам бути, поки він виросте?
Я б не хотіла з тобою судитися, але ти маєш знати — цей лист, як заява — офіційний. Я йду від тебе. Син залишиться з матір’ю. Ти, як юрист, це знаєш. Ніякі твої знайомства, влада, гроші, не відберуть його в мене. Хоча в країні суцільного беззаконня, до якого і ти прикладаєш свою державну руку, все може трапитися. Але не втішай себе надією. Твоя повія мого сина не виховуватиме.
Не приховуватиму від тебе того, що нині я переживаю. Самотність це те саме, що камера-одиночка. Карцер з холодною підлогою і стінами. Я б ще хотіла повірити, що це тільки сон. І повірити заради сина. Але це реальність. Жорстока реальність, як записки у твоїх кишенях від нової пасії. Як відеофільми, що я збережу для твого сина, коли він не зрозуміє мене, чому я тебе залишаю... О, скільки я благала Господа Бога, щоб пережити все це. Пережити таку жорстокість цієї вродливої хижачки, яка ураганом увірвалася в нашу сім’ю і розтрощила все набуте протягом майже десяти років спільного життя.
Важко жити з думкою, що ми втрьох уже ніколи не житимемо разом, що моя остання спроба зазнала повного сімейного краху і що все це вже доконаний факт.
Прощай, самозакоханий любителю красиво-фальшивих речей і цінностей. Ти постійно підкреслював, що ти свято віриш у Бога і все, чого ти досяг у своєму житті, тобі дав Бог. Цілком можливо. Тільки тепер (я в цьому глибоко переконана) все йде від сатани і саме за це тебе люто і немилосердно покарає саме Господь. Ти ще згадаєш, і не раз, і мене, і мої слова, якщо ти встигнеш зрозуміти, що з тобою насправді сталося.
А. Е. Л.»
У Вітольда на обличчі з’явилася гидотна посмішка і він раптом відчув, що в нього під лопаткою щось занило. Він задумався: що робити з цим несподіваним листом від Альбіни, його ще офіційної дружини, матері його шестирічного сина Альберта? Хотілося листа порвати і водночас зберегти. Слід було щось вирішувати. Він покликав Мілу і попросив подати йому міцної кави. Коли вона вже виходила з кабінету, гукнув їй услід:
— Міло, з коньяком.
Коньяк він пив окремо від кави і потроху п’янів. Розумів, що Альбіна нав’язливо шукає хоч нещасливої, але фінансово-позитивної розв’язки в їхніх стосунках і, може, не стільки для їхнього спільного сина, скільки для самої себе.
По залізному підвіконню затарабанив дощ. Вітольд прислухався і впіймав себе на думці, що за останні ці десять літ у бізнесі й політиці він не чув співу пташок, забув, як гудуть джмелі на яскраво-барвистих пуп’янках квітів, як пахне трава, а ще — як весело і життєстверджуюче перелітають з квітки на квітку золотаві бджоли, як шелестять жита і шепочуться сосни у зеленому пірамідальному верховітті, на стовбурах вистукує ударник праці — дятел, а в очеретах покрикує деркач чи скрекоче, мов кулемет, сорока. Він забув, коли сидів на березі Дніпра. Не прислухався, як б’ється сердито об забетоновані береги старий Славутич, а в тиху й місячну ніч розходяться кола й луна від плескоту чи то здоровенного щупака чи величезного окуня. «Господи, на що я поміняв життя?!» Він нав’язливо шукав розв’язки усьому тому, що трапилось, і відповіді не знаходив. Постійно чув у своїх вухах слова Роксани: «Вітольде, любий, кинь її. Ти ж сам казав — відколи потрапив в цю "академічну" сім’ю завідувати чужим господарством, у тебе не було ні спокою, ні незалежності, ні волі. А ще — постійні приниження і докори в неотесаності сільського хлопця-провінціала. Затуляння рота при найменшому втручанні в співбесіду, полеміку чи взагалі в сімейну розмову».