Так. Миронович тут, у приймах, справді завжди відчував себе зайвою людиною. Одного разу він напився з друзями після досить таки вдалого і вигідного контракту під аванс і двадцять відсотків і непомітно, скинувши черевики ще перед порогом, прослизнув у свою кімнату.
— Він — унтерменш, — запально пояснював академік доньці. — Він зіпсував чистоту нашого роду. Як ти могла від нього завагітніти? Я примирився з тимчасовістю, але не зможу примиритися з постійністю...
— Папа́, — ставила вона наголос на французький лад, — але ти маєш пам’ятати — він закінчив юрфак в одному з найпрестижніших університетів Європи — Київському імені Тараса Шевченка. Хіба не ти все життя мріяв викладати у цьому вузі і хіба не ти захищав свою докторську дисертацію саме там?
— Залишу цей дім, кину його і його вчену доньку, — падав Миронович лицем на подушку. — Хижаки! Нехай вони обоє будуть прокляті.
У такі хвилини він чи не найбільше скидався на дворового пса, що намагався, незважаючи на теплу і затишно облаштовану буду й більш-менш ситі харчі, зірватися з ланцюга і забігти куди-небудь світ за очі.
А ще йому пригадалася постійна боротьба за чистоту в цьому брудному домі міських нечупар. Безгосподарність, щоденний бруд, гора немитого посуду в раковині, постійне забруднення каналізаційних труб, діставання гумових прокладок для кранів ванни й умивальника. Розкидане картоплиння після очищення бульб на всьому столі, підлозі, під краном, залишки моркви, цибулі під табуретками і на фартухах. Постійно непідметена підлога. Та ще й протиріччя. Що б він не робив, усе було не так. Усе неправильно. Усе — чи то по-сільському, чи то не по-розумному. А якщо він виходив із себе і посилав їх — тата-академіка й доньку-професора, якнайдалі, Альбіна артистично натягувала на себе сіру вуаль, мов цей дощ за вікном, йшла до академіка-татуся скаржитися на важке сімейне життя, чекаючи від нього співчуття і поради. Татусь піднімав з її обличчя сімейну «чадру,» дивився на її великі сірі короткозорі очі, і в них в черговий раз прочитував смуток і сум, після того, як Альбіна знову твердо пообіцяла вигнати з київської квартири свого неотесаного селюка і назавжди розлучитися з ним.
Усе різко змінилося тільки згодом, коли Миронович уже володів капіталом на добрий десяток мільйонів і кілька київських університетів за спонсорство вручили йому півдесятка дипломів почесного професора. А якось, пригадує Миронович, академік Ераст (так він його подумки називав) приніс польський часопис «Вестерн» з портретом Мироновича у числі першої п’ятірки найбагатших людей України. Та й серед Вишеградських держав він не пас задніх, обійшовши олігархів таких країн, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина і всіх прибалтійців разом узятих. У домі вчених настали дні миру, злагоди і благодаті. Але коли служниця на вихідні відпрошувалась додому, до приміського села, у будинку академіка і професора оселялися безгосподарність і хаос, з якого потім, казав Вітольд, народилася Земля.
— Ти без цих єхидних штучок не можеш? — якось сказала йому Альбіна. — Господи, і як я тільки за тебе вийшла заміж, і хто тебе, окрім мене, терпів би, такого єхиду й циніка? Ти просто залишив би наш дім та ішов би собі, — розлючено витріщилась вона на нього, мов очкова кобра, і додавала: — Йшов би ти з нашого дому. Дав би спокій, якщо не мені, то хоча б папі, — і неодмінно завершувала словом, — собако!
Це й був той момент, коли чаша терпіння перелилася через край. Того дня він у своїй люті поклав на стіл секретарку Ірену з юридичної компанії «Шор і Миронович» і цим самим (так він гадав) сказав Альбіні все, що він думає про неї і про її вченого татуся. Ту ніч він з Іреною провів в офісі. Спали то на дивані, то в кріслі, де як могли. Пили каву і насолоджувалися, голодні й спітнілі, стравами з навколишніх ресторанів, завдяки Шору, який тримав у себе на столі не лише номери ресторанних телефонів, а й меню. Офіціантки не встигали їм підносити екстравагантні страви, більшість з яких пішли на Шорову кухню, або й просто — у смітник на вулицю. Для бомжів.