Ця звістка про його екс-дружину прирівнювалася до удару нижче пояса. Він усього чекав від професорші-гуманітарія, але такого...
— І давно це трапилося? — несподівано для самого себе поцікавився він, підводячись з крісла.
— Ще до моєї з’яви, пане Мироновичу, на вашому горизонті. Я ще вам не влаштовувала ні офіційних, ні приватних аудієнцій, коли ваша незрівняна Альбіна Ерастівна втихомирювала незаймане тіло пристрасного і голодного резидента розвідки екс-супердержави.
Миронович дивився на цю писану кралю і вже нічому у цьому світі не дивувався. Тепер він зрозумів, що кожна жінка — це загадка, і кожна з них носить у своїй пам’яті таємницю-спогад, про що може знати тільки один Господь Бог і то, якщо захоче у вільний для себе час займатися такою незвичною для себе картотекою. Він милувався Роксаною, її лицем, вигнутими, як і брови, губами, і прагнув осягнути, чому в людини не може бути все гарним. Чому зовнішня краса ходить поруч з диким цинізмом і нарочитою розв’язністю красунь? Вседозволеністю і всепрощенням. Він розумів — її зовнішня врода, її гострий веселий розум — це те, без чого він вже обійтися не зможе. Все це захоплювало його, але цей непідробний цинізм, ця провокаційність у судженнях лякали його не менше, ніж Альбінині вади — дух протиріч, бажання чинити все навпаки, невизнання ані найменшої критики на свою адресу. И начебто повна непогрішимість весь час відштовхувала його і відносила, мов без’якірний вітрильник, все далі й далі від берега її бажань і від нього самого.
— Діяти слід зараз, негайно, — наполягала на своєму Роксана. — Хочеш, я покладу цю місію на свої гарні похилі плечики, — чи то з іронією, чи то всерйоз казала вона йому.
Миронович бачив, як наполегливо вона домагалася його і зовсім не соромилася своєї наполегливості, коли не сказати — нахабства.
— Я ще подумаю, — сказав твердо Вітольд. — А ти можеш іти. Ти вільна, — і залишив Роксану саму зі своїми порадами, міркуваннями, настановами і незалежними поглядами.
Вона на мить розгубилася. Адже її в житті ніхто так рішуче ще не кидав, як це вчинив з нею Миронович. Відкинув на узбіччя життя її вроду, її дотепність, її неабиякий інтелект, як гадала вона, її компанійськість. Все те, заради чого життям ризикували чоловіки, втративши голову, несли на її жертовний алтар, дозволяли витирати об себе ноги і ставати добровільними рабами її вроди. Ну що ж, хай це буде їй першим уроком.
XV
Під вечір у кабінет до Мироновича завітав сам Папа. Миронович підхопився і не знав, як йому бути: чи вийти з-за столу, чи залишитися за столом. Візит належав до досить рідкісних, якщо не сказати поодиноких, а сьогодні взагалі несподіваних:
— Сідай. У ногах правди нема.
«У твоїх словах — також», — хотілося відповісти Мироновичу, але вголос цього не сказав. Тільки вклонився і промовив:
— Дякую.
— Я до тебе прийшов ось у якій справі, — закинувши ногу на ногу, не поспішаючи розпочав президент. — Вибори передбачаються не на життя, а на смерть.
Миронович мовчав, тільки слухав, незважаючи на довгі паузи між словами Папи, ніби той вимагав від своєї правої руки якихось коментарів з першого слова.
— Важкі будуть вибори... Дуже важкі... І смертельні, — президент чи то наганяв страху на Мироновича, чи то заспокоював страшними словами себе, своє майбутнє, а може, чекав моральної підтримки Мироновича — досвідченого юриста.
— Боюсь, не всі виживуть у цій запеклій боротьбі і не всі дійдуть до фінішу... Втрати можуть бути уже й на дистанції перегонів... Чого ж ти мовчиш? — запитав нарешті він.
— Я уважно слухаю вас, — обізвався Миронович.
— Уважно слухай і мотай на вус.
— Чому ви так? Вихований співбесідник просто повинен мати такт вислуховувати того, хто говорить. Підлеглий — по службі, юрист — тим паче, за неписаним і писаним законами... А взагалі уміти слухати — не менший талант, ніж красномовно говорити, — закінчив Миронович.