— Я знаю, ти образився на мене...
«А що ж ти, сучий сину, послав мене у святкову подорож, надав мені свою і не свою яхту, влаштував медовий місяць з жінкою, яка вже була одружена, а сам тим часом сколотив передвиборний штаб майже з не відомих мені людей, а мене взагалі у той штаб не ввів», — сам собі утверджував Миронович, дивлячись прямо в очі Папі, але вголос не сказав нічого.
— Я тебе питаю: чи не так? Підлеглий зобов’язаний відповідати, вихований — тим більше, а щодо юриста, то це тобі краще знати...
Миронович не відповів. Деякий час дивився на президента. Роздумував. Не знав, що й казати. Розумів — Папа заводиться. Провокує. Зважував. На думку спала крилата фраза. Але як вона точно звучала, розгубився, забув. Почав пережовувати в умі варіанти: «інтриги мадридського двору» чи «таємниці королівського двору?». Хотілося саме цю фразу й озвучити. А що як образиться? Ну й чорт з ним. Мені вже втрачати нічого. В цьому кріслі, якщо повний президентський провал, все одно сидіти недовго. Гроші у мене є, отже — є й незалежність. Сховані вони на острові надійно. Не гірше ніж скарб капітана Флінта. Тому й скажу. Абстрактно. Може, й не точно, але доречно. Миронович і кинув фразу:
— Інтриги королівського двору?!
— Що поробиш?! — Папа сприйняв цю репліку спокійно. — Видно, уже така доля всіх королів, президентів. Без інтриг тут неможливо. Дуже вже велика ціна цих виборів. Скажу тобі відверто, як другу, як людині, якій найбільше на сьогодні довіряю. Людині, яка допомогла мені вистояти і вижити у найскрутніший час у моєму житті. Без перебільшення скажу, аби не ти — я б тоді став трупом. Політичним трупом. Не виключено — і фізичним. Не виключено. Аби не твоя тоді і моральна і юридична підтримка — я не витримав би.
Миронович згадував той історичний момент, коли на вулиці й площі вийшов електорат. На щастя, то ще не був народ. Справді — електорат. І купка політиків-кар’єристів. Папу звинувачували в усіх земних і небесних гріхах. Вішали на нього і його команду чимало собак. З високих крісел почали вилітати, як м’ячі, з поля в аут, один за одним «високопоставлені» (у лапках) достойники. Йшли масові перестановки угорі. Під час цих перестановок і потрапив у сьогоднішнє крісло Миронович — юрист міжнародної юридичної фірми «Шор і Миронович», яка входила в першу п’ятірку найбагатших фірм. Принаймні, за ліцензією. Можливо, й дипломом, що стояв у офісі і потрапляв на очі кожному клієнту. На гарному іспанському столику, зробленому під антикваріат.
Пригадував ті страшні для Папи дні і сам президент — убивство журналіста нібито за вказівкою президента. Тоді Папу хтось з підлеглих спровокував. Він уже не пригадує хто — газотрейдер Валяй чи круглопикий Вовко. Здається, Вовко. Так, Вовко. Він тоді приїхав у Залісся. А може, в Кончу-Заспу. Президент на той час якраз колекціонував резиденції всіх своїх історичних попередників, починаючи від Ярослава Мудрого і закінчуючи секретарями центрального комітету компартії. Так, на це вбивство його таки спровокував Вовко. Інші підгавкували. Лизоблюди. Він тоді лежав втомлений на широкому ліжку під стиль епохи Київської Русі. Широке дубове ліжко однакове: вздовж і впоперек. Щоправда, з сучасним дизайном.
Ліжко Ярослава Мудрого, — показав він на широкий предмет, на якому він, розкинувши руки й ноги, відпочивав. — На ньому ще лежав сам князь. Трохи реставрували і ніби його вчора витесали з дерева гуцули. Як тобі?
— Гарне ліжко. Надійне, — схвалив Вовко.
— Такою ще б влада стала, — мрійливо промовив Папа. — Ти мені вибач, Сашко, що я тебе приймаю лежачи. Катерина Друга та взагалі на нічному горщику приймала своїх міністрів. Слава Богу, у мене до цього не дійшло. Просто сьогодні достобіса втомився. Голова йде обертом від державних справ. Що у тебе, бо трохи полежу і, може, піду хоч вудочку закину? Слава Богу, на сорока гектарах і озер вистачає, і риба клює. Гарна риба. Не хочеш зі мною? Там і перекинемося кількома словами. По сто грамів армійських ковтнем...
Вовко знав, що Папа не брав участі ні в якій військовій кампанії, а тим паче — у Другій світовій війні, а чому саме видавав себе за ветерана цієї війни — ніяк не вкладалося йому в голову. Бравада, а може, як післявоєнне дитя, згадує повоєнне своє дитинство і корчить із себе бійця передової лінії. Не всі ж аналізують. Не всі ж питають в тебе, президента, рік народження, як і не всі, за своїх лінощів, шукають того року в довідниках чи біографії президента. Може, хто й клює на цю вудочку. Як би там не було, Папі подобалося згадувати дні війни, передову, армійських сто грамів і ратні подвиги українських воїнів. У такі хвилини він, з ностальгією у голосі, під гітару, обсмалену порохом війни (за його словами), витягував пісні воєнних років і запивав нудьгу своїми неодмінними наркомівськими ста грамами.