— Президент схвально закивав головою. Ковтнувши воду, навіть вичавив з себе:
— От, от...
Миронович ухопив мить — він на правильному шляху: Папа любить лестощі, і він вгадує його думки.
— А що ці бовдури? Вони його задушили... Ви їм не давали такого наказу... Це із записів видно. Ви абсолютно не винні. Це їхня й вина. Вона й лягає на них. І тільки на них. І ми це доведемо, як те, що біле є біле, а чорне є чорне...
Щось таке чи приблизно таке молов тоді Миронович. Президенту сподобалися його слова, його переконливий тон, логічна аргументація. Але про себе подумав: «У мене теж не все гаразд. Та й, врешті решт, усе вирішує добре підібрана команда, а над цією командою хтось має бути свій. І таким «своїм» стане Миронович».
XVI
Після тієї аудієнції в президента Мироновича й справді призначили несподівано для багатьох на одну з найвищих посад у державі. Він, по суті, після тієї незабутньої для Мироновича зустрічі став правою рукою Папи. Його захисником, його порадником. Саме завдяки Мироновичу у ті складні політичні дні в Україні Папа й справді вистояв і переміг. «Маленькі робесп’єри», за визначенням Едуарда Шора, розповзлися по кущах. Нині вони виповзуть знову на поверхню. Це президент розумів. Тому й зайшов сам до Мироновича. Ніби хотів загладити свою провину.
— Ти не ображайся, Вітольде, — мовив по-батьківськи президент. — Ситуація складається так, що ти знову маєш бути в тіні. На видноті хай діє штаб. Я з тобою — закритий, невидимий фронт, і на цьому фронті другою особою, після мене — ти. Вітольд Володимирович Миронович. Ми з тобою все розробляємо в тилу. На передовій — брати Плюєви та інші сумнівні особи, яких не жалко у випадку чого. Наша мета... Ти мене слухаєш? — перепитав президент.
— Я — ваші очі й вуха.
— Це добре... Трохи відійшло?
— А воно й не находило, — збрехав Миронович. — Я людина багата. Цього ні від кого не приховую. Отже, й незалежна. Чого мені в цьому житті не вистачає? Не станете ви президентом — куплю собі яхту, острів і відпливу з Роксаною у теплі краї. Гори вона вогнем. Ця політика.
— Не криви душею, — поклав руки на стіл Папа і майже впритул наблизився до обличчя Мироновича, додаючи: — Я ж по очах твоїх бачу... У них світиться моє крісло, і ти матимеш його. Повір мені... Але я тобі чесно скажу... Після мене... Ти ж на двадцять років молодший... У тебе — все попереду... А мені сьогодні ще без крісла ніяк. Ти розумієш? Журналіста мені не забудуть, якщо до влади прийдуть не наші люди. Не забудуть і мільярдних рахунків моєї сім’ї. Як не крути — мені кранти. Я маю вижити і ти мені в цьому маєш допомогти. І після наступного неповного президентського терміну я тебе оголошую своїм... наступником.
Миронович мовчав. Тільки в його очах світився знак запитання: «А чому не зараз?! Я, саме я, тобі забезпечу спокійну старість. Охорону, водіїв, покоївок. Захочеш і подужаєш — навіть наложниць. Ти ж постійно голодний на них. Привселюдно розстібаєш безстидно, коли п’яний, блискавки на жіночих штанях. Все тобі надам. Усі кримінальні справи закрию. Послухай мене, старий бовдуре. Невже твоя інтуїція вмерла? Чи вона ніколи й не жила в тобі? Не рвись більше на Олімп. Можеш не дійти до вершини, зірватися або надірвеш серце і тоді гаплик. Як тобі це вкласти в голову? Як? Знову підіслати Шора? Хай переконає тебе?!»
— Кандидатом у президенти від влади ми висунемо маловідому фігуру. З яскравими чорними плямами на пропущених сторінках його біографії. Він, по-провінційному амбітний, неодмінно клюне на нашу блешню, сприймаючи її за живця без гачка чималого розміру, і — проковтне. Ти в цей час підключаєш пресу... Підкидаєш їм смажені факти. Робесп’єри роздують інформаційну плітку до безмежних розмірів. Лусне і плітка, лусне й надутий амбітний кандидат. Після цього на другий термін йдемо ми. Ти і я. Виходимо у другий тур, і я знімаю свою кандидатуру. Ти мені забезпечуєш спокійну старість.
— А кандидат від народу? — ожив Миронович.
— А що кандидат від народу? Ісус? У нього немає гріхів? Сам Ісус говорив: «Киньте в того камінь, хто без гріха». І на Ісуса навішаємо ярликів. Людей другої давньої спеціальності щедро фінансуємо. Наштампуємо відкріпних талончиків. По двадцять штук на брата. Хіба нам вперше?..
Вітольд не спускав очей з Папи і водночас розмірковував над логікою журналістів, логікою людей другої давньої професії, як сказав щойно Папа. У своїх радіотелевізійних виступах, захищаючи Папу, деякі з них доводили, що записи на плівці — фальшиві. Хтось з них аж з трусів вискакував, аби догодити Папі і лизнути йому зад, переконував електорат дивовижною логікою: «Наш президент, будемо відверті, малограмотний! А ви прислухайтесь, як нібито він розмовляє на записаних плівках. Не інакше, як інтелігент, культурна, вихована людина. А мені ж не раз доводилося спілкуватися з президентом. Він і речення як слід не скомпонує, двох слів не зв’яже... А що ми чуємо на записах?.. Філолог, лінгвіст!»