— Що це таке? — влітав у кабінет Мироновича президент. — Твої борзописці за твоїми ж «темниками» мене змальовують ледь не ідіотом? Це ж убивча критика, а не захист.
— Зате ж — переконливі аргументи. Не переживайте. Вони цими ідіотськими аргументами, цією несусвітною логікою доводять, що на плівці й справді не ви. Ви так сказати не могли... Це не ваш стиль...
Папа тільки лупав очима. Миронович вів далі:
— Я знаю — це чути боляче. Дуже боляче. Це операція без наркозу. Але в ім’я життя і коли під рукою нема ніяких інших засобів для порятунку пацієнта, хіба хірург не ріже наживо? Не обпалює скальпель на вогні без спиртової обробки? В нас іншого виходу нема. Ми йдемо від зворотного в ім’я переконання. Звичайний правовий трюк, це відомо кожному юристу... Цим найчастіше користуються адвокати...
— Ти й тут...
— Ні, — перебивав його безтактно Миронович. — Зовсім ні. Ви ж не адвокат, ви президент... І вам такі тонкощі професії захисника не обов’язково знати. Ми зарізаємо пацієнта в ім’я його порятунку. Ми кажемо: «Король помер. Хай живе король!». Ось де собака заритий.
Президент тоді дуже образився. Образилась і Мама, але нічого зробити Папа не зміг — заради власного порятунку проковтнув і цю пігулку і вижив.
Миронович стверджував:
— Для вашого захисту будь-які факти чудові, якщо аргументи переконливі. Всі в ім’я вашої безневинності.
Тоді Миронович переконав Папу. Президент вийшов з його кабінету, може, не зовсім задоволеним, але добряче втішеним. Тепер начебто повторилася ситуація. Президент знову в кабінеті свого підлеглого. От тільки тепер Папа не просить захисту, а кається. Знову, мовляв, помилився, знову зробив щось не так. Але ти ж, Мироновичу, розумний. Ти ж знаєш, як вийти і з цієї халепи. Ти ж мій кардинал Рішельє. Я зробив, а ти викручуйся.
— Отже, домовилися? — поцікавився президент. — Лади? — це було одне з його улюблених слів-паразитів.
— Лади! — повторив Миронович.
— От і добре. Тепер тобі і карти в руки...
— З чого ж починати? — запитав Миронович.
— Ти мене дивуєш. З розуму. З викрутасів. Ти ж мастак, а не я... Я досі сміюся з твоєї витівки, як ти потрапив на іменини азіат-паші... А чого тебе тоді не пускали?
— Та відірвався від офіційної делегації. Паші шпагу шукав. Дізнався, що він колекціонує шпаги, рапіри, шаблі, кинджали... Вирішив йому піднести оригінальний подарунок. До імперського двору дійшов без перепон. Та й наша охорона там перебувала разом із земляками паші, а до палацу паші зі шпагою... знаю, не дозволять пройти... Я тут і почав накульгувати... Вдав, що — кульгавий біс. Показав запрошення, і пошкандибав собі далі, аж до паші. Тоді виправився, взяв шпагу в руки... Охорона завмерла. Паша — також. Добре, що він мене знав в обличчя. Підношу йому шпагу, припавши на одне коліно, він дякує. Каже: «Услужив... Утішив моє серце»... Мій подарунок — найкращим подарунком визнав. Тільки вже заради цього варто було вдавати з себе ідіота і кривого не тільки на голову, а й на ногу, — Миронович, щасливий своїй давній витівці у Середній Азії, розсміявся. — Паша тоді нам газ відпустив. На десять доларів дешевше, ніж росіяни. Дрібничка, а приємно.
— А ти знаєш, що після цього паша повідтинав голови всій тодішній власній охороні? — поцікавився Папа.
— І правильно зробив. Смертнику, на моєму місці, там не складало б ані найменших труднощів проткнути наскрізь азіат-пашу.
— А тепер подумай, як нам проткнути усіх наших претендентів.
— І самому зайняти роль смертника? — перепитав Миронович.
— Ні в якому разі. Хто ж мені тоді забезпечуватиме спокійну старість?! Ти ж майстер виходити з неординарних ситуацій. Днями ще раз переглядав твою «Аудієнцію»...
— З якого це дива? — здивувався й сам Миронович.
— Кадри свої треба досконало знати.
— І що?
— Мені сподобалося.
— І що саме, якщо не секрет? — не втримався самолюбивий Миронович.
— Усе. Як ти пробивався в Київ, як завойовував столицю. Ти не боявся, що тебе може побачити твій синок чи донечка, яких ти ніколи не бачив?.. Маю на увазі твій фіктивний шлюб.
— Не боявся. Я ж усю правду сказав. Без реверансів. Роза хотіла дитину, мені потрібна була постійна київська прописка. Такий дух комуністичної епохи — дух московської імперії.