— Народ любить своїх великомучеників. Вони в безсмертя приходять із землі. Від нас — на небо...
— Народ любить своїх великомучеників, — процитував Миронович, подаючи вислів святійшого як свій роздум.
— Знаю, — спокійно відповіла Роксана, ніби саме цієї відповіді й чекала. — Для цього є запасний варіант.
Миронович насторожився. У думці пробіг, мов електрострум від мозку до язика, переляк: «Тільки не смерть!»
— Тільки не це, — вимовив він.
— Третього не дано. Ми живемо, вважай, при королівському дворі, ми його з тобою обстоюємо. Це наша фортеця. Наше майбутнє, і кожен воює за нього всіма можливими і неможливими методами. При королівських, як і президентських, палацах життя завжди ходило рука об руку із смертю. Згадай будь-яку династію будь-якої країни. Ми не оригінальні. Світ зрозуміє нас — боротьба за владу. І цим усе сказано. Так у всьому світі було і буде.
— Ти пропонуєш убити його?
— Навіщо? — перепитала Роксана. — Він помре своєю смертю. Ні на серці, ні на легенях — жодних слідів. Тільки на душі. А душа слідів для суд-медекспертів не залишає. Страшенна перевтома під час виборчих перегонів. Ми вже зараз запустимо цю думку в ефір. Кандидати доходять до свого фінішу вкрай виснажені. Електорат дивується, як тільки в їхніх кандидатів витримують нерви, яке треба мати серце, щоб цю, не кожній людині під силу, важку політичну ношу винести на своїх плечах. Електорат треба готувати до цього — завтра хтось з твоїх численних сексотів на базарах має рознести «громадську думку»: «Преса передбачала це. Серце витримає не в кожного. Не кожному під силу такі перегони!». Все геніально просто. Чого тут замислюватися?
— Як тобі тільки це спало на думку?
— Цю думку подав Папа. Ти її озвучив. Я проведу її в життя. Я щойно з Парижа, Тольде. Я там вичитала багато дечого про негріллі. Пігмеї живуть там. Присипляють і убивають, і не тільки слонів. А тепер запам’ятай французький вислів: «Шерше ля фам». Отже, тебе шукати ніхто не буде. Шукатимуть жінку, любий. Вважай, тобі пощастило.
— Коли ти їдеш?
— Як тільки ти зробиш дві речі: допоможеш вибити якнайшвидше мені і моїм супутникам візи...
— Хто вони?
— Оператор, редактор і знавець мови кіконго та французької. У Конго державна мова, як і у Франції, французька, — Роксана розсміялася, задоволена своїм жартом. — І друге, зателефонуєш нашому амбасадору. Скажеш — Роксана хоче зробити фільм про пігмеїв Конго. Точніше, провести аудієнцію з одним із вождів ліліпутського племені. Хай поцікавиться темою і підготує ноту, візу, як воно там у дипломатичних колах називається. Словом, право на виїзд до джунглів. Скажи, що з мене пляшка кращої української горілки з музикою.
— А що це за музика? — поцікавився Миронович.
— «Перша гільдія» випускає. Наливаєш у чарочку, а горілка ллється під супровід: «я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках віднесу».
— Більше прохань нема?
— Є, любий.
— Кажи.
— Ти бачиш, яка я гарна?
— З поганою не одружувався б.
— А якщо я роздягнусь? Ну, чого ти мовчиш?
— Ще краща.
— Правильно, — Роксана була в гуморі. — А якщо я роздягнусь у спекотній Африці, перед пігмеями?
— Вони тебе живою з’їдять...
— Уу, — вона підскочила до Вітольда і смачно його поцілувала. — Розумнику ти мій. То що треба зробити?
— Далі не знаю.
— Лови підказку...
— Ну?
— Ти юрист.
— Знаю.
— Що юристи роблять, коли раптом?..
— Не мороч голови... Кажи просто...
— Залишусь голою.
— Я нічого не розумію.
— Пояснюю простою мовою. Коли я залишала свого чоловіка заради тебе, ти гадаєш, я прийшла до тебе гола на службовий стіл? Під час розлучення ми з чоловіком поділили майно. Тепер на моєму рахунку заощаджень — три мільйони. Я хочу, любий, заповісти їх... тобі.
— Ти збожеволіла!.. Невже ти й справді гадаєш, що тебе у джунглях пігмеї з’їдять?
— У житті все може трапитися. Я можу розбитися під час падіння літака. Втопитися в Конго. Мене може вкусити муха цеце, я можу заснути після її укусу і кіконго мене сонну знайдуть у джунглях, засушать і виставлять посмертно напоказ, як свою богиню.
— Не дурій, — махнув рукою Миронович.
— Тольде, я вимагаю. Я тебе дуже люблю... Я не хочу, щоб ці збереження дісталися будь-кому.
— Але я маю й своїх грошей більше, ніж досить.
— Я не хочу, щоб про тебе твої друзі — «нові українці» — казали: «Він найбідніший серед найбагатших». Я хочу, щоб ти був багатим. А якщо операція «Конго» відбудеться, я — залишуся живою, ти станеш ще багатшим. Папа пообіцяв нам кілька «збанкрутілих» у лапках заводів, які дають колосальні прибутки, продати за копійки...